Два боки медалі інтернаціонального обов’язку, або Читаючи книгу військового розвідника Івана Лукашенка

Два боки медалі інтернаціонального обов’язку, або Читаючи книгу військового розвідника Івана Лукашенка

Дата: 2020-04-15 | Категорiя: Цікаво

Книга «А до смерти четыре шага» (російською мовою) справді унікальна. Мало того, що її наклад мізерний і що писали її два десятиліття, поки нарешті не була видрукувана. Це своєрідний звіт автора, військового розвідника рівня Миколи Кузнєцова чи «Майора Вихора» про свою роботу на території Чехословаччини у роки Другої світової війни в квітні-травні 1945-го та у серпні 1968-го. Іван Григорович Лукашенко відома в Чернігові людина. Він у 80-х роках минулого століття очолював кафедру іноземних мов Чернігівського політехнічного інституту (нині Національний технологічний університет).

 

1945

 

Іван Лукашенко служив у військовій розвідці 40-ї армії (232-га Сумсько-Київська дивізія) 2-го Українського фронту. Його закидали у тил ворога на територію Угорщини, Румунії, Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини. Реально на теренах Європи йому і його бойовим побратимам разом з місцевим населенням доводилося протистояти німецько-фашистським окупантам Чехословаччини. Навіть після підписання 8 травня капітуляції Німеччини Кейтелем.

                                                                        Іван Григорович Лукашенко 

Загін особливого призначення «Вперед» був створений восени 1944 року Українським штабом партизанського руху, який тоді вже розмістився в Києві на Великій Підвальній. Формував загін особисто начальник штабу генерал Тимофій Строкач. Очолити його довірено майору Миколі Мельничуку (Орел). Всього до партизанської групи увійшло одинадцять осіб. Комісар – Павло Хоцький (Куріято), начальник штабу – прикордонник Володимир Кремньов (Яцюк), військовий інженер – Анатолій Вдовиченко (Куріято), старша радистка – Тамара Рига (Рибакова), підривник Михайло Варшавський. Він же Ігнатенко. Про нього трохи детальніше, адже він наш земляк, родом з села Іваниця Ічнянського району, де закінчив десятилітку. Мріяв про роботу спеціаліста у сільському господарстві, але війна перекреслила плани – став підривником, здобувши бойовий досвід у лавах ковпаківців. Азербайджанець Ашот Крисс (Оганисян), командир армійського взводу розвідки. Підривник Анатолій Іванов (Хмель). Поляк Петро Рішард (Пич). Ленінградець Павло Стрелецький (Іонников). Розвідники, звісно, виступали під іншими прізвищами.

                                                                              Тамара Рига (Рибакова)


Група ретельно готувалася до нового відповідального завдання: вивчали великі міста Чехословаччини, знайомилися з природними умовами району висадки і дій десанту, місцевим підпільним і партизанським рухом, явками, базами. Одночасно готували спорядження, яке упакували у вісім величезних мішків: кулемети, автомати, гранати, боєприпаси, міни, батареї для рацій тощо.

 

Нарешті визначилися з місцем десантування – район чеського містечка Тельч. А район бойових дій – територія від Праги до Добржиша (43 км), від Праги до Пардубіц (100 км), від Праги до Брно (190 км). Тобто у радіусі 550 кілометрів. І ось 26 березня 1945 року вилетіли на завдання.

 

Невдовзі після приземлення загін перебрався на висоту 809 поблизу Геральського ворожого гарнізону, в районі «Дев’яти скель», у глибині великого лісового масиву, відразу налагодили стабільну розвідку. Щоб дезорієнтувати німців, часто відкривали стрілянину у різних місцях, але в бій не вступали, відходили. А щоб розпорошити сили ворога, командування загоном домовилося з чеськими патріотами видавати розписки партизан на конфісковане продовольст­во з магазинів. Партизани-«впередівці» робили наскоки, забирали продукти, які потім віддавали чехам, і залишали на місці розписки з підписом і печаткою. Підпис правильний: або підписувався майор Орел, або начштабу Кремньов, інші. Після кожного такого нальоту загарбники направляли туди загони поліції. Облави, обшуки... Хазяї магазинів, місцеві мешканці, кивали на допитах на радянських десантників, примовляючи: «Шукайте майора Орла, чехи тут ні при чому!». Нальоти, виявляється, відбувалися одночасно в кількох далеко віддалених місцях...

 

Багато операцій провели «впередівці», всі вони були ретельно сплановані, оригінальні, зразу видно, що працювали професіонали. А от вичленити хоч якусь за участі Івана Лукашенка в книзі важко. Скромний автор описує заслуги інших, їхню героїку.

 

Відомо лише, що Іван Лукашенко в Чехії – це Вільгельм Теске, німецький офіцер, який веде розвідку в фашистському військовому середовищі разом з Куртом Нойманом (Михайло Варшавський-Ігнатенко), що дуже полегшує роботу партизан і оберігає місцевих жителів від каральних репресій.

 

Найбільше протистояння припало на 8-9 травня 1945-го. Партизани Височини всі сили сконцентрували на тому, щоб не дати німцям підійти до Праги. Бої на підступах наростали. Чеські партизани разом з радянськими зробили акцент не на кровопролитних сутичках, а на дипломатії. Опівдні 8 травня голова щойно створеного національного комітету міста Полички Климеш разом з Тушем підійшли до готелю «Лихтач», де розміщувався фашистський комендант міста полковник Ментон.

 

– Пане полковнику, – сказали вони, – нам доручено заявити, що міський національний комітет взяв у місті всю повноту влади, відмінив введений вами надзвичайний стан, захопив радіостанцію. Пропонуємо гарнізону скласти зброю, підкоритися оголошеній капітуляції німецьких збройних сил. Акт капітуляції щойно опівдні підписали Кейтель, Фрідебург, Штумпф. Нема ніякого сенсу проливати кров ні нам, ні вам...

 

Полковник опустив голову, довго мовчав, роздумуючи, нарешті згодився:

 

– Ввірені мені частини гарнізону сьогодні залишать місто без будь-яких дій, але з умовою – і нас не чіпати.

 

Угоди дотрималися взаємно. Але ще було 9 травня. Масовий відступ німців. Бомбардування сіл і міст Чехії з повіт­ря. Заклики в скинутих з літаків листівках продовжувати боротьбу. Протидія цим спробам була всеосяжною. Місцеве населення дружно піднялося на боротьбу з фашизмом, щоб відстояти свою національну незалежність. Бої продовжувались і 10 травня, і 11-го. Нарешті стихли. Чехословаччина стала вільною і розпочинала нове життя.

 

1968

 

Лютий. Сумський державний університет, де Іван Лукашенко працював на той час викладачем іноземної мови. Здогадайтесь, якої. І тут обласний військовий комісаріат присилає повістку з’явитися на тримісячні курси з відривом від виробництва. Але ректор відстояв. Умовив військовиків поки що не турбувати, щоб не порушувати навчальний процес у вузі. А от у червні!..

 

Іван Лукашенко – досвідчений розвідник, тактик і стратег, газети читає регулярно і знає, що затівають щось в Чехо­словаччині. І опинитися знову в цій країні, але вже в ролі окупанта, аж ніяк не хотілося. Як в очі своїм чеським побратимам дивитися буде? Відпустку взяв у липні-серпні, якраз канікули, і проводив у постійних «бігах». Щоб уникнути зборів. Розумів, що потрібні будуть там перекладачі, а він чудово володів чеською, і його обов’язково залучать. Тим паче, він багато кого особисто знає з місцевих. Через нього буде йти комунікація радянських генералів з місцевою владою.

 

Де тільки не мандрував – у селах на Сумщині, їздив у Грозний до племінниці, в Москву. Але й інше розумів – за ухиляння від військової повинності можуть і до трибуналу притягти. 21 серпня 1968 року радянські війська разом з іншими збройними частинами країн Варшавського договору вдерлися у Чехословаччину. Пронесло? Куди там! Вранці наступного дня нарешті «впіймали» в селі Могриця Сумської області, де він ремонтував рідну хату.

 

У запасі Іван Лукашенко мав звання лейтенанта адміністративної служби, спеціальність – перекладач. У військкоматі сказали, що на нього є запит Московського військового інституту іноземних мов, від’їзд негайно!

 

І закрутилося! Бесіди, обмундирування, мандатна комісія. І вже 24 серпня літак Міністерства оборони СРСР, де було і 8 перекладачів, вилетів до Праги. Жили в наметах на аеродромі. Часто без води, яку доводилося привозити з Угорщини. Це так місцеві жителі зустрічали колишніх визволителів.

 

Важкі це були часи для Івана Лукашенка. Скільки він натерпівся принижень, хіба за всіх випросиш пробачень? Написав рапорт про звільнення. А тією краплею, що перепов­нила чашу терпіння, були глузування чеських товаришів по зброї в 45-му:

 

– Іване, ну ти й дослужився, – сміялися вони. – Вже облисів, а все в лейтенантах ходиш! Ганьба!

 

Казали або таке, або взагалі не розмовляли, відверталися.

 

Командування, а це генерали, «вжили заходів», видали погони полковника, які Іван Лукашенко чіпляв замість лейтенантських. Камуфляж, не більше.

 

Після поданого третього рапорта нарешті був демобілізований. З пропозицією підвищити у званні до... старшого лейтенанта. Але воно так і не було присвоєно. Мало того, ту зарплатню, яку залучені на ці «збори» фахівці, а це люди з вищою освітою, отримували на своїй роботі, їм не дали, лише 50% місячного заробітку та «командировочные» по 2 руб. 50 коп. добових (один раз поїсти). Генерали ж, які брали участь у чехословацьких подіях, виросли у званнях, отримали ордени. Така шана.

 

* * *

 

Нема вже з нами Івана Григоровича Лукашенка, людини цікавої, непересічної. Його багатий життєвий досвід суспільству не дуже то й потрібним виявився. А коли він вирішив написати книгу, зіштовхнувся з багатьма проблемами, й титанічна робота (не побоюся цього слова, бо особисто знаю, як він писав) була завершена аж у 2000-му році.

 

У кінці книги автор згадує слова відважного партизанського командира Миколи Мельничука-Орла, який у письмі Лукашенку 9 травня 1965 року писав: «Прикро, що дехто живе на широку ногу, їх розпирає від жиру, і вони навіть насміхаються над нами – бідними, мало забезпеченими людьми...».

 

Це було сказано 55 років тому, а як актуально й наразі...

 

Віталій АДРУГ, газета «Деснянка»


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2020-10-28 15:58:02.081

  • Всього випадків: 363,075
  • Активні: 207,678
  • Всього смертей: 6,755
  • Нових смертей: 165
  • Всього одужали: 148,642

Замовити зворотний дзвінок