Олександр Назаренко на журналістській передовій

Олександр Назаренко на журналістській передовій

Дата: 2020-06-04 | Категорiя: Соціум

Завжди непросто писати про людину, яка виросла у тебе на очах, якій ти дав путівку в життя. Та не можна не написати: 6 червня – День журналіста – наш день!

 

Писав до газети хлопчина

 

Для мене він завжди Саша. Які б звання не мав і посади. Які б закордони його не приймали. Які б тривоги не рвали душу.

 

Дорослий, поважний, шанований, з почуттям гумору. А мені бачиться сільський хлопчина в світлій сорочці. Довірливі чисті очі. Віра в газету – надзвичайна! І мрія крилата – стати журналістом.

 

Від Олександра Назаренка з Білошицької Слободи, що на Корюківщині, йшли листи в райцентр, до місцевої газети «Маяк». У них – теплі розповіді про односельців і його, нічим незатьмарений, світ юності, з мріями, роздумами, без натяку на розчарування чи розпач. Нічого дивного: у Саші ціле життя ще попереду.

 

Як було мені, тодішній редакторці «Мая­ка», не написати рекомендацію Олександ­рові, коли вступав до столичного університету, ще й на факультет журналістики?!

 

Але, як завжди трапляється, обставини склалися не на користь нашому сількору. У приймальній комісії Саші сказали:

 

– Документи в порядку, та де ж ваші друковані роботи для творчого конкурсу? У нас змінилися умови прийому…

 

Слобода від Києва – далеко. Поки абітурієнт з’їздив у село і повернувся з письмовим багажем, закінчився строк подачі. До університетського начальства Саша, звісно, рипатися не наважився. Подався додому.

 

– Це не горе! – Як не підтримати його у гіркі хвилини? – Тобі б наразі у районній газеті спробувати хліба, ми теж так починали.

 

На жаль, у нашій редакції вакансії не було. Не пропадати ж Сашку! Телефоную в Семенівку, чудовому редакторові Віталію Розувану, він – у відрядженні. Є заступниця – Тетяна Ситник. Отож, прошу:

 

– Танюшо, заберіть здібного хлопця на роботу. Він справиться, не пожалкуєте.

 

Справився! Ріс, вчився, всі редакційні щаблі осилив. Редактором став не в Семенівці, а в Мені. Отримав звання заслуженого журналіста України ще у 2005 році. Очолив обласну громадську організацію «Асоціація регіональних ЗМІ», член правління Національної асоціації українських медіа. На Чернігівщині його обрали головою обласної організації Національної спілки журналістів України.

 

Не беруся далі перераховувати всі його громадські турботи. Коротше кажучи, нас, учителів, Олександр обійшов.

 

Справжнє слово – золото!

 

Недарма кажуть: «Якщо тями немає – ніхто не навчить...»

 

У Саші любов до слова – з малих літ. Ровесники м’яча ганяють, а він – до бібліо­теки. Набере багато дитячих книжок, дорогою додому читає, і вдома – теж. Назавтра знову до бібліотеки. Господарювала в ній Поліна Бездушна, доброзичлива і привітна жінка. Жартувала:

 

– Ти хоч би через день ходив! У мене вже книжки закінчилися.

 

Районну газету читав від першого слова до останнього. Деякі публікації – по кілька разів:

 

– От би мені так написати!

 

Наважився спробувати. Жила біля них недалеко тітка Катя, партизанкою була у війну. Кілька разів хлопець підходив до її хати, але відчинити хвіртку не осмілився.

 

Нарешті зважився.

 

Тітка Катя здивувалася гостеві, та ще більше – меті його візиту. Цукерками пригощала і пряниками. Про долю свою розповіла.

 

Коли твір Саші з’явився в районці, і він побачив внизу своє прізвище, у нього ніби виросли крила. Почуття якогось дивного польоту він не міг описати словами. Відтоді цей політ супроводжує його все життя.

 

Тоді ж зустрічали на вулиці знайомі й перепитували:

 

– Це ти, Сашко, сам написав?

 

Нині вже ніхто не запитує, і так усім зрозуміло! Журналіст, як і льотчик, без творчих польотів жити не може.

 

Не полічити, скільки всього написав Олександр Назаренко. Лише в Семенівці – про сотню хліборобів під рубрикою «Адреса долі – рідне село». Далі – публікації глибокі, проблемніші. Кинь на терези – що переважить? На чиюсь думку, важливіші проблемні матеріали. Погодитися чи ні? Трапляється, добрі, влучні слова навіть кількох абзаців вагоміші від цілих газетних шпальт. Олександр це відчуває і завжди звертає увагу молодих газетярів. Не забуває семенівців Віталія Розувана, Івана Чайку, Тетяну Ситник, Катерину Дику. Їхніх порад йому на все життя вистачить.

 

У Мені особливо цінує ветерана газети Раїсу Михайленко. Їй ніколи не відмовляє дати редакційну машину, щоб побувати у далекому хуторі. Так проникливо про звичайну людину ніхто не напише, як вона. Справжнє слово – золото!

З колегами



 

Лише одна душа знає

 

Про кого не писав ніколи, так це про рідну матір. Вона жила, і світ зеленів за її руками, цвів дивними квітами. Увесь біль вщухав від одного її голосу.

 

Ненаписані слова про рідну неньку – в його душі. Колись вихлюпнуть теплою невгамовною хвилею, і вже не сховаєш. Душу не варто примушувати це робити. Вона сама. Усьому свій час...

 

Як пишалася Ганна Іллівна, працьовита колгоспниця, своїми синами. Старший Анатолій залишився в селі. А Сашу доля закинула в журналістський світ. Мати раділа, коли меншого прийняла семенівська редакційна родина. Та ще більше гріло серце, як закінчив університет, коли їхав до Мени редагувати «Наше слово», став заслуженим журналістом України. Робота молодшого сина для неї була ні з чим незрівнянною висотою. По-материнськи відчувала – хліб той непростий.

 

Вона у 14 років пішла працювати на свиноферму. Її подружка Галя Назаренко – теж. Дві Галини воду коромислами носили, а на плечах – мішки з картоплею. Наче й не томилися! Вечорами у клубі співали. Колгосп давав машину, артистів возили у близькі і далекі села. Співали дві Галі на сцені, мов сестри:

«Білі каштани, світлі вогні,

Де б не бувала я – любо мені.

Київські ночі, зустрічі в саду –

В серці, куди не піду».

Коли виконували «Білі каштани»,

«Вишневу шаль», у залі просили заспівати ще...

 

В одну неділю дві Галі заміж виходили. Обидві по двоє синів народили.

                                            Батьки Олександра – Галина і Василь Назаренки 


Уже заміжню Галину Іллівну відзначили за труд, нагородили путівкою до Болгарії. Їй було дуже цікаво побачити, як там люди живуть. Хвилювалася, що вбрання модного не має. Знайома сукню свою нову принесла…

 

Сини її дуже чекали додому. А вона привезла їм багато солодощів і чудові фотографії з чужих країв.

 

Сашина мама на пенсію зі свиноферми пішла. Вже й механізація там була, вихідних зате мало. Олександр кожній свинарці у селі пам’ятник поставив би! Він знає, що то за праця. Не раз спішив на поміч неньці.

 

Не вистачає матері. Згадує про її вічну зайнятість. Все батька Василя виправляла, щоб дітям легші були дороги.

 

Від матері пісенний талант і в Саші. В школі солістом був на концертах. Та сцена його не приваблювала.

 

Що вміє – віддає

 

У безвідповідальних журналістів часто трапляється, як у півнів: прокукурікав, а там, нехай хоч і не розвидняється. Чого не любить Олександр Назаренко, так це порожню балаканину й холості постріли з газетних сторінок. Взявся за перо – думай. Він учився бути борцем ще з кореспондентських буднів. Коли довірили йому посаду відповідального секретаря газети, керував редакційним штабом з гумором і принциповістю. Брати за горло своїх колег і вимагати від них чогось недосяжного – не його стиль. Насамперед, творча журналістська дружба і довіра.

 

Йому недаремно запропонував очолити менську редакцію Сергій Народенко, котрий уже стільки літ був редактором «Нашого слова». Він зібрався виїздити до Чернігова, очолити інше видання. Будь-кого на своєму місці Сергій бачити не хотів. Його районка – чи не найліпша в області. Гроші має, кадри і тираж. Прийде недбайло – втратять усе. У молодого відповідального Назаренка стільки нерозтрачених сил і нездійсненних задумів! Нехай спробує!

З піснею у День журналіста з семенівськими колежанками Катериною Дикою і Оленою Зволь

 

Олександрові від такої пропозиції було приємно і тривожно. Залишати обжите місце – ніби переїздити в інше царство. Та він поїхав.

 

З тих пір минуло 18 років. Він каже, що дуже вдячний Мені, у повному розумінні цього слова – за науку спілкування з людьми, за пізнання нового, за непрості перемоги, коли свободу слова садили за ґрати. Вдячний навіть за перешкоди, що зробили його іншим. Саме в Мені пізнав ціну підлості, коли хотіли опустити так низько, щоб не міг ніколи підвести голову.

 

Добро завжди перемагає зло. В цю істину нині мало хто вірить. Та редактора Олександра Назаренка повернув на посаду рідний колектив, багато розумних і відповідальних друзів-журналістів. Після провокаційних нападів у зв’язку з його журналістською позицією, тоді цькували не тільки його, а й інших редакторів. Він один з перших торував дорогу свободі слова, згуртовував нав­коло себе членів Асоціації регіональних ЗМІ. Свобода – не всім до душі.

Колектив Сусіди.Sity

 

Звідки в нього взялася мужність принципово писати про те, як воно є і як має бути? В Олександра голос зазвучав ще в армії. Спочатку писав до газети військового округу позитивні матеріали про службу, друзів, армійські будні. А потім виклав на папері справжні реалії, написавши про те, що діється в тодішній радянській армії. Командуванню не сподобалося. Незабаром настав дембіль.

 

Інший на місці менського редактора давно б поїхав з району, відчувши на собі несправедливість. Та скільки не пропонували роботи в Києві – відмовлявся. Не приватизував редакційний будинок, в якому живе разом з дружиною, сином і донькою. Його не переробиш. У нього свої переконання. Він хоче жити і працювати там, де нині мешкає і трудиться, незважаючи ні на що.

 

Не помилюся, коли скажу: Олександр Назаренко – редактор, якого знають усі. Не лінується, тримає руку на пульсі подій, старається знати, як працює журналістський світ. Прагне врятувати пресу від поштових нововведень і усіляких негараздів. Виграє гранти, вважає доцільним заснування веб-сайту susidy.city разом з редакцією корюківської райгазети «Маяк». Його відрізняє від інших редакторів те, що він не може приховувати від колег рятівні шляхи в період кризи. Це цінується найбільше.

 

Любов і творчість

 

Не впізнати нині менської багатолюдної редакції. Розкошувати не дозволяє життя. Творчих працівників лише троє: Олексій Прищепа, Ірина Примак та Поліна Назаренко – дружина редактора. Розслаблятися колегам не вдається.

 

Свою Полінку Саша зустрів ще в Семенівці. Зайшла якось до редакції гарна дівчина, сестру провідати. Тоді й познайомилися. Через деякий час Поліна свої педагогічні здібності спрямувала в інше русло. Почала працювати на радіо.

 

Життя вирувало, народжувалися діти, про спокій можна лише мріяти. В усіх молодих так. Раптом у дім постукала біда. Лише почав освоюватися в Мені, як захворів маленький Богданчик, йому було всього один рік. Не розкаже, що болить, як болить...

Олександр з родиною – дружиною Поліною, донькою Анною та сином Богданом

 

Пам’ятаю, як журналісти області збирали кошти для дороговартісного лікування малюка. Потягнулися довгі місяці. Заради сина Поліна не виходила на роботу довгий час. А як було Олександрові? Виснажував редакторський труд і не давали спокою думки про дитяче здоров’я. Та він тримався, робив газету як треба і журналістську передову не залишав. Вдома посміхався своїм пташенятам і казав Поліні:

 

– Все буде добре!

 

Незчулися вони вдох, як виросли діти. Вже у вишах навчаються. Поміч є. Нині творчим батькам – справжній простір для творчості.

 

Чи допомагає Олександр дружині писати, адже вона стільки літ виконувала домашні справи? Поліна покладається на власні сили. Олександр жартує, що править її матеріали, аби були ще кращими. Теми підказує, він же редактор.

 

Коли підписано газету до друку, обом легше дихається, вони зробили все, що запланували. Поліна телефонує дітям, Олександр може раптом відчути, як скучив за сільською домівкою, Слободою, і навіть отим гарним асфальтовим шляхом від села до школи. Ті кілометри люди не називають дорогою, а тільки Шляхом з великої літери.

 

Обабіч нього оксамитові поля і дерева. Чудовий простір, де дихається на повні груди. Скільки тут Сашко мандрував до школи! Пішки і стареньким велосипедом. А нині вже не Олександр – якийсь інший хлопчина мчить його шляхом, ніби у своє майбутнє.

 

Зоя ШМАТОК, заслужений журналіст України, газета «Деснянка»

м. Корюківка

 


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2020-09-20 23:16:01.913

  • Всього випадків: 175,678
  • Активні: 94,609
  • Всього смертей: 3,557
  • Нових смертей: 41
  • Всього одужали: 77,512

Замовити зворотний дзвінок