Зашквари 1941-го: по кому подзвін пам’яті?

Зашквари 1941-го: по кому подзвін пам’яті?

Дата: 2020-06-22 | Категорiя: Соціум

Випробування, які ми проходимо сьогодні, формують у нас інший погляд на ті цінності, з якими ми жили до цього. Так воно і має бути. Таке життя. Але я про інше. Про те, що не менш важливе для людства. Я – про пам’ять. Про те, що генетично успадковується поколіннями. Розумію, що вона здатна пропадати, обриватись, але з часом нагадає про себе. Нагадає вічними цінностями, а не якимись тимчасовими нашаруваннями пилу історії.

Це стосується і такої червоної дати календаря як 9 травня: День Перемоги чи вшанування загиблих у роки Другої світової війни? Загиблих десятки мільйонів. А от переможців... День Перемоги – кого над ким? 22 червня – чергова чорна дата календаря – нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, і м’ясорубка завертілася з новою силою. Життя кожної людини перестало чогось вартувати...

 

У нашому селі Миколаївка, що в Семенівському районі, щороку через тиждень після Великодня – поминки. Так було завжди, скільки існували і село, і люди в ньому. З’їжджалися всі, хто міг, звідусіль. Ніхто нікого не запрошував, але так веліла людська пам’ять.

Кожного року до мого батька на цвинтарі підходив один і той же чоловік. Це була шанована в селі людина – Василь Михайлович Клімович. Шанований не за посаду, а за людські якості, за скромність. Він працював у місцевому колгоспі механіком. Пізніше зі своєю сім’єю переїхав до Семенівки, але й тоді на поминки обов’язково приїжджав у Миколаївку, йшов на кладовище, знаходив мого батька і прохав:

– Борисе Йосиповичу, розкажіть, як їхали з моїм батьком Михайлом Івановичем в одному вагоні, про що розмовляли? Ви ж останній, хто його бачив, з ким був поруч. Яким був мій батько?

Вони балакали так щороку десь з півгодини, піднімали чарки, і Василь йшов з кладовища, немов після сповіді.

Подорослішавши, я розпитав батька про цю історію. І батько розповів таке. Михайло Іванович Клімович – односелець і на двадцять років старший за мого батька (він з 1894 року народження), батько двох синів-соколів Івана та Миколи, а вже коли був мобілізований до армії – народився і третій – Василь, який так ніколи і не побачив того, хто дав йому життя.

У 1940 році його разом з іншими односельцями було мобілізовано на Фінську війну. Бог милував: обморожений, але живий, Михайло Клімович через рік повернувся додому, до сім’ї. Але ненадовго. В серпні 1941-го його, як і інших хліборобів, але бійців у запасі, було відірвано від сім’ї, землі і кинуто у вир Другої світової.

Мій батько, Борис Йосипович, Михайло Клімович разом з іншими односельцями потрапили в щойно сформований полк резервістів (більше 2 тисяч осіб) і з Новозибкова вирушили в бік Москви. Ще в цивільному одязі і без зброї. Але це були близько двох тисяч «обстріляних» бійців, які вже служили строкову, брали участь у фінській кампанії. Супроводжували полк з десяток військовиків. Рухались у бік фронту, що був не так уже й далеко. Йшли в основному ночами і вже чули гарматні постріли.

На запитання, коли їм видадуть зброю, офіцер супроводу відповідав: «На місці!». А через деякий час і більшість супроводжую­чих десь розчинилася, залишилося один-двоє нижчих чинів.

Стрілянина і вибухи вже були десь зовсім близько, а їх продовжували вести невідомо куди.

Нарешті вийшли на галявину, зарослу кущами, з-за яких прямо на них виїхали на мотоциклах німці. Так уперше й побачили загарбників.

Увесь полк неозброєних людей опинився в полоні. Для двох тисяч солдатів війна, так і не почавшись, закінчилась. А скільки ще таких полків, дивізій, армій та й цілих фронтів зникло в 1941-му? Так нічого і не зробивши для Перемоги.

Через два місяці довгих, під охороною, перегонів та періодичних перебувань в концентраційних таборах полк у повному складі фашисти завантажили в товарні вагони, зачинили ззовні двері і повезли. Куди, ніхто не знав, могли лишень здогадуватись. З мови, яку чули на нечастих та коротких зупинках, зрозуміли, що вже у Польщі.

Померлих було немало, а що чекає їх попереду?.. Все частіше почали думати про втечу. Хтось знайшов слабке кріплення дощок стіни вагона, під час руху поїзда зробили достатній отвір. Вирішили: під вечір, як стемніє, непомітно для охорони і тоді, коли потяг буде йти на підйом чи на завороті, стишуючи хід, вистрибнути з вагона.

Усі згодились, окрім кількох зовсім слабих і травмованих та тих, хто думав, що має якусь надію на спасіння. Михайло Клімович був старший за мого батька на 20 років, а ще він був дуже слабим після перенесеної у полоні хвороби. Батько наполягав на втечі, обіцяв, що допоможе Михайлу вистрибнути, умовляв, доводячи, що чекати добра не варто: везуть їх на вірну погибель, а дома ж чекають сім’я, діти. Та Михайло відмовився, не хотів бути тягарем своїм товаришам.

– Ти, Борисе, плигай, я ж поїду до кінця. А ти, якщо виживеш, розкажи моїй дружині, дітям, головне – Василю, як підросте, про все, що з нами трапилось. Розкажи, що ми не винні в полоні, – прощаючись, казав Михайло Клімович.

Обійнялись, розуміючи, що, мабуть, більше не побачаться ніколи. Батько виліз через отвір назовні і, відштовхнувшись, полетів у пітьму.

Прийшов до тями від лютого холоду, провів рукою по обличчю, по тілу: вони були вкриті льодяною кіркою. Виявилося, що лежав у замерзлій калюжі. Небо почало ясніти, на обрії темніла стіна лісу.

За кілька годин дійшов до нього, де зустрівся далеко не з усіма тими, хто стрибав з поїзда. Трохи почекавши, пішли гуртом углиб лісу, подалі від місця втечі.

Йшли з місяць, мо’, й довше. Територією Польщі. Йшли додому, до України. Крию­чись і просячи у місцевих харчів. Іноді доводилося тікати, бо загрожував арешт.

Ця одісея мандрів додому, довга й страшна – то окрема тема. Нарешті через місяць-два вони вийшли на територію Білорусії, де просуватись стало легше, хоча кругом було повно фашистів. Під новий 1942 рік опинились у партизанському загоні й після ретельної перевірки нарешті приступили до того, заради чого їх і мобілізували в серпні 41-го – воювати з ворогом.

Враховуючи батьків досвід трирічної строкової служби у лавах Червоної армії та участь у радянсько-фінській війні, його направили у розвідку. Брав участь у підриві Мінського оперного театру під час зборів ворожого керівництва, в інших операціях.

Усе це підтверджено довідкою Інституту історії партії ЦК КП Білорусії, виданою у 1962 році, в якій зокрема вказано про отримання Борисом Йосиповичем Бойком звання «Почесний партизан Білорусії».

А з липня 1944-го, після зустрічі партизан з військами Червоної армії, після чергової ретельної перевірки підрозділом «Смерш», продовжував свою історичну місію солдата-визволителя, яка закінчилася в Угорщині. Останній день війни зустрів у госпіталі вже на території Чехословаччини після поранення під час бою з оточеною німецькою частиною.

Скільки себе пам’ятаю, в своєму рідному селі та поза його межами постійно стикався з не те, щоб недостатнім піклуванням про переможців, які залишилися після війни інвалідами, але й зі зневагою до них, і до їхніх мізерних потреб, а іноді і з глумом над ними місцевих «владоможців». Неодноразово чув від багатьох ветеранів: «Якби знав, що таке буде ставлення, не ліз би з окопа першим...»

Одного разу і мені довелося втрутитись на захист Олексія Семеновича Хондошки, інваліда війни, що не міг вільно пересуватись. Під сінокіс йому виділили зарослі осоки на болоті, а не отаву на узвишші, яка дісталася молодому районному судді. Звернувся я до ЦК КПУ, першого секретаря райкому Володимира Шевченка. Треба віддати належне, він щиро мене вислухав, з розумінням поставився до цієї проблеми, але висновок зробив характерний для всієї системи: «Ти що, не міг відразу зайти до мене? Все і вирішили б на місці. Нащо було звертатися в Київ у ЦК, в пресу!»

                                На могилі батька Бориса Йосиповича Бойка

Турбота про ветеранів війни тоді була чисто символічною: не забути 9-го травня згадати кожного, хто загинув, назвавши його прізвище перед пам’ятником Невідомому солдату та перед зібранням односельців, а тим, хто залишився живим, сказати тепле слово вдячності. Але й це тоді владою не робилося по-людськи. Базікали про народ-переможець, про геніальних командирів, та жодного разу я не чув на цих урочистостях, щоб звучало прізвище Михайла Івановича Клімовича і його синів 21-річного Івана та 19-річного Миколи, які загинули у війну. А вбитій горем до кінця своїх днів матері і дружині Уляні Клімович так не вистачало уваги!

Уваги й шани потребували також рідні ще 115 односельців, які полягли на війні. Їхніх імен ніде не було викарбувано в селі, вони давно вже викреслені з пам’яті та зняті владою з обліку.

І лише 2014 року прізвища їхні були увіч­нені в мармурі у святому місці села – на подвір’ї Миколаївської школи за ініціативи односельців, які мешкають в обласному центрі, але не рвуть пуповину, що з’єднує їх з домівкою та її історією. Цьому передувала копітка робота в Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації як правонаступниці головного сховища військових архівних документів колишнього Радянського Союзу.

Останнього разу я був у селі у 2019 році. Василя Клімовича не зустрів, а дітей його, на жаль, не знаю. Від односельців дізнав­ся, що він пішов у небуття. Хочеться вірити, що нарешті зустрівся з батьком та братами – Іваном і Миколою – там, на небесах. Пам’ять важливіша над усе. Василь Клімович проніс її через усе своє життя. Відкриваючи оновлений меморіал з прізвищем Михайла Івановича Клімовича, його синів та ще 115 односельців, я запропонував ніколи не святкувати Перемогу, а скорботно пам’ятати про загиблих на війні. Війни потрібні тільки державам з негідним керівницт­вом. Але ж держава – це ми! Ми повинні... перемагати лише свої слабкості. Все інше – то не наше...

 

Григорій БОЙКО, голова товариства «Миколаївське земляцтво в Чернігові»

Газета «Деснянка»


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2020-09-29 00:26:01.648

  • Всього випадків: 201,305
  • Активні: 108,856
  • Всього смертей: 3,996
  • Нових смертей: 37
  • Всього одужали: 88,453

Замовити зворотний дзвінок