Юрій Єрмілов: «Головне в житті – це воля до перемоги, а далі – не зупинятися на досягнутому»

Юрій Єрмілов: «Головне в житті – це воля до перемоги, а далі – не зупинятися на досягнутому»

Дата: 2020-08-03 | Категорiя: Спорт

Ім’я заслуженого тренера України, майстра спорту з боксу, призера багатьох всеукраїнських та міжнародних турнірів, судді міжнародної категорії, тренера-викладача з кікбоксингу позашкільного навчального закладу міської ради Юрія Єрмілова добре відоме спортивній спільноті України. І не тільки, адже він веде активну громадську діяльність, очолюючи Чернігівську міську організацію «Спілка ветеранів боксу і кікбоксингу». Тож з титулованим спортсменом і тренером зустрівся спеціальний кореспондент «Деснянки» та запросив його розповісти про життєві шляхи.

 

– Пане Юрію, цікаво дізнатися, де і як розпочинався твій шлях на боксерський ринг?


– Починалося усе в далекій Башкирії, де я народився у місті Стерлітамак – великому центрі хімічної промисловості та машинобудування, який є другим за чисельністю населення в республіці.

Моє дитинство пройшло на лоні чудової природи та річки Білої (притоки Ками). У юні роки захоплювався, як і всі хлопчаки, спортом. Спробував свої сили в настільному тенісі, волейболі, але швидко зрозумів, що це не для мого темпераментного характеру. Після школи вступив до місцевого машино-будівельного технікуму, де й «захворів» на бокс. Щоправда, дебют виявився достатньо болючим. Колись у тренерів була така тенденція: аби перевірити силу духу новачка, його ставили з розрядником. І ось уявіть, коли мені, непідготовленому юнаку, «зарядили» сповна: розбили ніс, на обличчі «намалювали» синці прицільно-болючими ударами. Після такого навчального двобою по дорозі вмився сніжком, а вдома швиденько ліг спати…

– Внаслідок такого випробування, мабуть, з’явилося бажання більше не виходити на ринг?

– Ні-ні (посміхається – авт.), коли я знову прийшов до боксерської зали, тренер мене похвалив і сказав: «Бачу, юначе, що ти боєць з характером і в подальшому досягнеш успіхів». Після опанування секретами майстерності шкіряної рукавички я став чемпіоном міста, і мене включили до юнацької збірної Башкирії, в складі якої став призером зональних змагань.




– Бокс не став на заваді навчальному процесу?

– Навпаки, навчив цінувати час. Після закінчення технікуму мене, як молодого спеціаліста, направили на роботу до Тюменського моторного заводу. Це було велике режимно-секретне підприємство з виробництва двигунів для літаків. Але попрацював я слюсарем-технологом лише кілька місяців, і мене призвали до армії, направивши до Красноярського краю у ракетні війська, а далі – до Казахстану, де на кордоні виник військовий конфлікт…

– Тож на певний час про боксерські поєдинки довелося забути?

– Так, бо під час армійської служби ніяких умов для підтримки належного спортивного рівня не було. Довелося підтягуватися вже після звільнення у запас, коли повернувся додому і мені запропонували роботу у спортивному таборі. Водночас розпочав інтенсивні тренування на рингу, які принесли медальні досягнення.

– І як же на життєвих горизонтах з’явилася Чернігівщина?

– У 1972 році за сімейними обставинами опинився в Ніжині. Почав працювати у спортивному товаристві «Спартак» інструктором та тренером. Уже через два роки став чемпіоном серед боксерів цього товариства, фіналістом всесоюзних турнірів у Сухумі, Фрунзе, Севастополі, Маріуполі, Івано-Франківську, Рівному. Особливо запам’яталися змагання у Києві, які зібрали іменитих спортсменів. І нині згадую, як перший бій я виграв нокаутом у чемпіона Волгограда. Саме за ці досягнення мені присвоїли звання майстра спорту СРСР.

– Як бачимо, ніжинський період життя приніс чимало нагород і славних перемог. Та головні прийшли у Чернігові?

– Після здо­буття вищої освіти в педуніверситеті імені Тараса Шевченка, ме­не запросив для розвитку та популяризації боксу в обласному товаристві «Колос» його голова Володимир Примак, до речі, також майстер спорту. Мене призначили старшим тренером збірної області і водночас збірної команди ЦР «Колос» з боксу. На всесоюзних сільських іграх мої вихованці здобували місця на п’єдесталі пошани. А Володимир Кладько та Іван Слєпньов стали призерами чемпіонатів Європи і світу. До речі, 16-річному Івану за це досягнення першому з чернігівських боксерів у незалежній Україні присвоїли звання майстра спорту.

– А свої шкіряні рукавички повісили на цвяшок?

– Досить несподівано. Я посилено готувався до спартакіади України, і тут постав вибір: участь у боксерському турнірі чи весілля? Я обрав пріоритетними любов та створення сім’ї. І не жалкую, бо вже понад чотири десятиліття зі своєю коханою дружиною Таїсією крокуємо сімейним рушничком щастя.




– Можна тільки порадіти вашому дуету. Завершивши активні виступи на рингу, ти досяг неабияких успіхів у тренуванні кікбоксерів, підготував не одного чемпіона світу, а цілу когорту спортсменів, які приносять славу не тільки Сіверському регіону, а загалом Україні.

– Кікбоксинг розвиваємо вже 30 років. І мені приємно, що те насіння, яке ми кинули колись, проросло чудовим рясним чемпіонським урожаєм. Сьогодні наші спортсмени – це найяскравіша візитівка країни. Відверто, мені є чим пишатися. Назву найбільш титулованих вихованців: першого майстра спорту з кікбоксингу, призера Європи, чемпіона України Андрія Кужельного, нині заслуженого тренера України, очільника товариства «Україна», багаторазових чемпіонів світу, заслужених майстрів спорту – Романа Власенка, Віктора Кузьменка, Сергія Шрама, Михайла Єрка, Микиту Кривоуса та моїх зіркових дівчат Світлану Новопашен, Владу Кухар і Альону Новик.

Неймовірну волю до перемоги демонструють наші кікбоксери, і чернігівська делегація є завжди однією з найефективніших, у скарбничці якої десятки золотих медалей. А скільки для цього треба праці, сил і витримки – не передати.


З чемпiонками свiту Свiтланою Новопашен та Альоною Новик – зiрковими вихованками

– Чи доводилося тобі коли-небудь застосовувати боксерські прийоми, наприклад, проти хуліганів?

– Неодноразово. У мене реакція, удари відпрацьовані. Тож протягом декількох секунд можу «відключити» двох чоловік з трьох. Адже для цього достатньо удару силою 16 кг, аби збити людину з ніг. А у мене сила удару майже 200 кг.

– Про що ж мріється титулованому тренеру?

– Щоб припинилася війна на Сході України, яка приносить страждання, кров, смерть і не просто сльози, а щось страшніше. Мріється ще – поїхати на свою малу батьківщину та зустрітися з родичами, онуками, друзями дитинства, побажати усім сімейного щастя, благополуччя і здоров’я. А головне в спортивному житті – це воля до перемоги, і далі – не зупинятися на досягнутому.

Інтерв’ю підготував Сергій ГАЙДУК


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2020-09-20 23:00:01.634

  • Всього випадків: 175,678
  • Активні: 94,609
  • Всього смертей: 3,557
  • Нових смертей: 41
  • Всього одужали: 77,512

Замовити зворотний дзвінок