Унікальний талант Раїси Борщ

Унікальний талант Раїси Борщ

Дата: 2020-12-02 | Категорiя: Iнтерв'ю

Уже майже півстоліття на мистецькому олімпі Чернігівщини сяє зірка заслуженої артистки України Раїси Борщ, лауреата багатьох престижних премій та численних нагород. Її творча діяльність, пісні збагачують неповторну музичну палітру Сіверського краю, зцілюючи людські душі. Прикметно, що де б не працювала Раїса Борщ, скрізь з її ініціативи виникає колектив бандуристів, завжди успішний і яскравий. Тож невипадково директор музичного коледжу імені Левка Ревуцького Володимир Суховерський стверджує, що відома артистка цілком заслуговує почесного звання «Заслужений діяч мистецтв України». В цьому переконався і журналіст «Деснянки», взявши інтерв’ю у чудової співачки, талановитої поетеси і музиканта, а головне – чарівної жінки.

 

Найяскравіші події дитинства

 

– На початку п’ятдесятих років минулого століття у мальовничому селі Атюша, що на Коропщині, у багатодітній родині вчителів Півнів прозвучав дзвінкий голос шостого немовляти, який і до цього часу радує родичів та друзів. А які яскраві події життя дівчинки ще й нині бентежать її душу та чому батьки назвали малятко іменем Рая?

– Найяскравіша подія мого дитинства, це та, коли я з’явилася на світ і мої батьки прищепили мені любов до всього українського: до мови і пісні, музики і поезії, до людей сіверськополіського краю. А назвали мене на честь моєї рідної тітоньки Раїси, в якої я з роками неодноразово гостювала…

 

– Ваша матуся Ніна Михайлівна навчала грі на гітарі, а старша сестра Наталія – на бандурі. Тоді, мабуть, виникло бажання стати професійним музикантом?

– Мама відіграла в моєму житті головну роль: вона дала мені життя, була першою моєю вчителькою, яка, крім навчальної шкільної програми, приділяла велику увагу розвитку музичних, літературних здібностей, формуванню загальної культури. А ще мама керувала художньою самодіяльністю в школі, селі, готувала з дітьми цікаві концертні програми до різних державних свят, де ми співали, танцювали, читали вірші, грали в ансамблях народних інструментів. Вдома батьки також частенько із задоволенням влаштовували сімейні концерти, коли тато, Микола Павлович, і мама брали до рук мандоліну, балалайку чи гітару, і в хаті звучала неповторна атмосфера радості свята. Такі вечори залишали неповторні спогади і були для нас народною мистецькою школою, пізнанням української пісенної та інструментальної музики.

 

Яке ж то щастя – 40 рублів і навчання у корифея бандурного мистецтва

 

– Пані Раїсо, а чим запам’яталися роки навчання в музичному училищі?

– Вступні екзамени у мене приймав сам директор училища Василь Полевик. Зрозуміло, що дуже хвилювалася, адже вступала без початкової музичної освіти.

А за роки навчання (посміхається), я майже фізично відчула, як у мене виростають крила: нові друзі, фахові вчителі – Ганна Салтикова, Михайло Козак, Валентина Дмитренко, Борис Бесчасний, спів у капелі, хорі, вокальному ансамблі, гра в оркестрі народних інструментів училища. Всі ці колективи та їхні керівники дали мені хорошу репертуарну базу і відмінну виконавську майстерність. А цьому ще й сприяла творча стихія міста – театр, філармонія, концерти.

 

– Майже півстоліття минуло, як ви познайомилися з майбутнім чоловіком Миколою. Ваш сімейний мистецький дует допомагає в творчій діяльності, подоланні життєвих негараздів?

– Нас поєднали музика і кохання ще в юності. Познайомилися ми з Миколою точно невипадково, звела нас доля ще під час навчання в училищі і веде до цього часу. Ми – подружня пара, ми – друзі, однодумці, колеги. Ми – сімейний дует, який звучить чисто, майже без дисонансів. Ми допомагаємо одне одному, як у побуті, так і в мистецтві.


Раїса Борщ з чоловіком Миколою

 

– Мабуть, невипадково вже на другому курсі здіб­ній студентці запропонували створити ансамбль бандуристів Будинку культури «Чернігівбуд». Цей колектив став вашим первістком і дебютом у ролі керівника?

– Так. З легкої руки викладача Ганни Салтикової я створила цей ансамбль. Для цього мені довелося відвідати профтехучилища міста, в яких відшуковувала майбутніх виконавців, переважно хлопців. З молодечим запалом створювався колектив, пошук репертуару, і нині шкодую, що не збереглися фото творчого процесу та концертів ансамблю тих років. Було б цікаво подивитися на них нині.

 

– Натомість у пам’яті – неповторні хвилини дебюту в ранзі художнього керівника…

– І не тільки (посміхнувшись), адже за цю роботу я отримувала зарплату в розмірі 40 рублів. Уявляєте щастя дівчини, для якої у ті союзні часи це було казкове багатство, що гріло душу і викликало геройські почуття!

 

– Вдале поєднання теорії і практики дозволило вам відмінно завершити навчання в училищі та отримати направлення до Київської державної консерваторії, що, мабуть, дуже посприяло подальшому професійному зростанню?

– Безперечно, клас навчання у корифея бандурного мистецтва, професора Сергія Баштана – це був надзвичайно потужний і плідний ривок у вдосконаленні професійних навичок гри на інструменті. А клас вокалу в Зінаїди Бузіної, це, перш за все, розширення вокального репертуару, кругозору, пізнання і розуміння стилів, епох, жанрів. Я безмежно вдячна своїм консерваторським педагогам за знання, які з успіхом використала в Ніжинському педінституті імені Миколи Гоголя, до якого мене направили після завершення навчання у Києві. Там у мене з’явилася можливість створити ансамбль бандуристок уже з випускників музичних училищ. А це – новий рівень мистецької діяльності та складніший репертуар. Приємно, що наш колектив став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Сонячні кларнети», а у 1982 році відкривав звітний концерт майстрів мистецтв Чернігівщини в столичному Палаці «Україна».


 

Місто юності та творчих злетів

 

– Зрозуміло, що ваші успіхи не залишилися поза увагою у керівництва обласного управління культури?

– Мабуть, так. Адже нас з чоловіком Миколою Борщем у 1986 році запросили до Чернігова, міста нашої юності. Мені надали посаду викладача музичного училища, а Миколі – посаду художнього керівника філармонії. В 2010 році нам запропонували створити капелу бандуристів обласного філармонійного центру та очолити цей колектив.

 

– Під час концертної діяльності ви виступали у багатьох країнах Європи, а де були найгарячіші оплески і пам’ятні концерти?

– Я вдячна долі за цікаві творчі подорожі як по рідній землі, так і закордонні поїздки, де я мала можливість побачити інший світ, іншу культуру, людей і, в той же час, продемонструвати кращі зразки української народної, класичної музики, які посідають гідне місце серед інших культур світу.

Щодо найкращих спогадів, то можу назвати чутливе сприйняття німцями нашої музики, коли вони, не приховуючи сліз, довго і щиро аплодують не відпускаючи зі сцени. Їм дуже подобається бандура, яку вони лагідно називають «кляйне арфа» – маленька арфа. А ще подивувало в Швеції, коли на концерти бандуристок «Журавка» місцеві шанувальники приїжджали за 300-400 км. Це яскраве свідчення зацікавленості іноземців до музичної культури України.



Пізнання нових світів і талановитих особистостей

 

– Пані Раїсо, вже понад тридцяти років ви – викладач-методист та керівник капели бандуристів «Зачарована Десна» Чернігівського музичного коледжу імені Левка Ревуцького. Кого б зі своїх вихованців відзначили, серед яких є лауреати Всеукраїнських та міжнародних конкурсів?

– Моя педагогічна діяльність – це моя ще одна велика любов у житті. Кожен мій учень чи учениця – це можливість пізнати цілий новий світ, можливість передати свої знання та досвід своїм послідовникам, радіти їхнім успіхам і знати, що ти доторкнулася до формування нової талановитої особистості. А серед лауреатів престижних конкурсів, якими я пишаюся, – це Ольга Марченко, Ольга Гапон-Тугай, Вікторія Михалко, Олена Бондаренко, сестри Юлія та Аліна Деденови, Юлія Загурська-Приступа, Дарія Кравченко, Ярослав Мальцев, Софія Шевченко.

 

– А чи продовжує онука Оленка ваші бандуристські традиції?

– Так, вона студентка Черкаського музичного училища, і маю надію, що Оленка досягне гідних успіхів в обраній професії.

 

– У вашому творчому доробку є чимало авторських пісень, які для вас найулюбленіші?

– З нових оригінальних творів ті, які люблять глядачі, ті, що сприймаються з особливою увагою і отримують бурхливі оплески. Серед них виокремлю авторську пісню на вірші талановитого поета Дмитра Іванова «А ми цілує­мось з тобою».

 

– Як педагог та висококваліфікований фахівець ви багато років голова журі обласного конкурсу-огляду серед дітей музичних шкіл, а також членкиня журі Всеукраїнського конкурсу «Кобзарська юнь України», що вас найбільше радує, а що непокоїть?

– У нас на Чернігівщині бандура витримує конкурс серед інших інструментів і дає дітям широку дорогу в світове музичне мистецтво. А обласні конкурси-огляди показують досить хороший рівень підготовки юних музикантів, якість виконавчої майстерності. Це радує. А непокоїть загрозлива вірусна ситуація, яка однозначно негативно впливає на навчальний процес.

 

– Які композитори, виконавці для вас найбільш улюблені?

– Чудові твори для бандури пише і виконує Георгій Матвіїв, неперевершеним, на мою думку, є Роман Гриньків, неповторний Ярослав Джусь. Приємно, що в нашій капелі є дві молоді артистки-бандуристки-композиторки Алла Калашник і Тетяна Петрик, які регулярно випускають свої збірки з творами для бандури.

 

– А звідки виникло поетичне захоплення? І чи ваші перші поетичні збірки принесли вам задоволення?

– Від серця. Тематика віршів різна: дитячі оповідання і казки, лірика. Але найбільше тривожать мою душу вірші громадянського звучання, в яких я маю можливість через поезію висловити свою думку, особисту позицію стосовно всього, що відбувається в нашому домі – Україні.

 

Шматочок сала на гріночці з часничком

 

– У роботі та творчій діяльності ви дотримуєтесь принципів: «Люби життя, живи з любов’ю» та «Шануй людей так, як хочеш, щоб тебе шанували». А можливо, є ще і власне гасло?

– З життєвим девізом я не буду, мабуть, оригінальною: «В здоровому тілі, здоровий дух».

 

– Ваші уподобання: в їжі, в побуті, відпочинку, в порі року, квітах, вірі в Бога?

– Люблю українську різноманітну смачну страву. Делікатесом вважаю помірний шматочок сала на гріночці з часничком або з картоплею в «мундирах». Перевагу віддаю відпочинку десь недалечко від дому – біля річки, в лісі, на дачі. Люблю кожну пору року, вони неповторні. Справжня сніжна зима з помірними морозами; весна з її життєдайним впливом на все живе на землі; ніжне, лагідне літо з пташиним щебетом, розмаїттям квітів і коли можна підставити своє тіло під ласкаві промені сонця, поплавати в річці, поласувати смачними ягідками; і, нарешті, осінні барви, щедрі врожаї і особливий стан душі, яка вдячна Богу за кожний день свого життя…

 

– Що цінуєте в друзях? А що бентежить у нинішньому сьогоденні?

– Я ціную друзів. Дякую, що вони йдуть зі мною поруч по життю, незалежно від їхніх чеснот і недоліків. А непокоїть війна на сході Украї­ни, вірус-вбивця, який взяв у заручники людей по всьому світу, а звідси і нестабільна ситуація в державі.

 

– Але будьмо оптимістами і на завершення нашої розмови, що б ви побажали читачам тижневика «Деснянка»?

– У мудреця люди запитали: чи довго нам чекати добрих перемін? На що він відповів: якщо чекати, то довго…

Тож, дорогі читачі, набираємося терпіння і своїми руками робимо добрі переміни, як у себе вдома, так і в Україні. Будьте здорові!

 

Інтерв’ю підготував спеціальний кореспондент «Деснянки»

Сергій ГАЙДУК


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2021-01-26 08:52:01.964

  • Всього випадків: 1,197,107
  • Активні: 209,215
  • Всього смертей: 22,057
  • Нових смертей: 133
  • Всього одужали: 965,835

Замовити зворотний дзвінок