«Немає нічого страшнішого, ніж тиша наступного дня і ранок післязавтра»

«Немає нічого страшнішого, ніж тиша наступного дня і ранок післязавтра»

Дата: 2021-03-09 | Категорiя: Соціум

На Корюківщині 1, 2 і 9 березня – траурні дні. 78 років тому нацисти розстріляли майже сім тисяч жителів міста та спалили 1290 будинків. Ще є корюківці, котрі пам’ятають оті жахіття. Серед них і Валентина Мірошниченко.


Валентина Мірошниченко

 

Дитина війни

 

Валентині Мірошниченко у квітні цьогоріч виповниться 83 роки. Вона ці цифри заперечує і жартома називає інші: 38. А тоді, коли палала Корюківка, їй було всього п’ять років. Мірошниченко – заміжнє прізвище Валентини. В дитинстві була вона Валюшею Авраменко.

– Ми жили в центрі Корюківки, на томі місці, де й нині живемо, – розповідає. – Несолодко нам було, а на початку 1943-го взагалі одні жахи. Партизанський наліт у кінці лютого, страшна ніч, двоє вбитих німецьких офіцерів під нашою хатою, кров на стіні.

Тривога дорослих передалася й нам, малим. Ні коменданта, ні фашистів, ні поліцаїв. Усі накивали п’ятами. З чим повернуться?

Мама, Євдокія Павлівна, 1 березня боялася залишатися вдома. Повела донечку до сусідів, де збиралися люди. У цей час з околиць бідолашних уже гнали до центру, звичайно ж, не для перевірки документів, а щоб розстріляти.

– Нас здивував фашист у зеленій формі, який вскочив у хату. Ламаною російською мовою він наказував усім тікати, хто куди може: «Зараз будуть ті, які нікого не залишать живими!» Ніхто не вірив. Люди не рухалися. Він почав умовляти: «Я вчився в Радянському Союзі. Я не можу вас вбити. Біжіть звідси!» – згадує далі Валентина.

Жінки й діти кинулися на вулицю. По суті, тікати було нікуди. Неподалік – ресторан, де вже чекали звірі з автоматами. З’явилася колона мирних жителів із Западеньки, по обидва боки якої – озброєні вороги.

«На завод! Там щось димить і, мабуть, нікого немає!» Перебігли центральну вулицю й Валя з мамою. Треба ж такому статися: з ніжки дівчинки злетіла маленька колоша. Бігти б уперед без колоші – так ні, Євдокія нагнулася за нею серед шляху, перед колоною смертників.

– Я й досі не відаю, чому нас із мамою тієї миті не розстріляли, або не штовхнули до нещасних. Мабуть, не наша гірка хвилина була! – розраджує себе Валентина. – Мама навіть взула колошу мені, тут, серед шляху, у неї страх десь зник.

Невже таке буває? Побігли за сусідами, за ними ніхто не гнався. Думали, мабуть, що все одно постріляють згодом. На завод вони не потрапили. Там уже чулася чужинська мова. Куди дітися? Не тямлячи себе від страху, дісталися великих ям, де раніше зберігався жом із буряків – відходів цукрової сировини. Попадали в одне з цих сховищ.

– Нас там було багатенько. Прикрило снігом. Лежали, не рухаючись. Мовчали навіть діти. Боялися. Чомусь не відчували холоду. Мене гріла своїм тілом рідна матуся. Здається, минула вічність. І тут не наша смерть була. У сусідніх ямах людей постріляли, а нас врятував сніг. Чи, може, недобачили, – каже жінка.

Корюківка горіла. Здавалося, що цій пожежі не буде краю. Лише в кінці дня втікачі дісталися лісу в бік Гуринівки. Коли стемніло, згадує Валентина, й стихли постріли, люди послали дітей збігати через лід подивитися, що в центрі робиться.

Тепер моторошно, а тоді Сашко Титенко, який був старший за Валю, не відмовився від завдання. Побіг. Валя слідом. Повернулися й сказали, що все тихо. Ворогів немає. Ні страшних есесівців у чорних шинелях, ні в зелених, ні поліції. «Пішли додому!» – хтось гукнув. Та домівок не було. Одні згарища. Труби та печі. Ще диміло.

Неподалік Авраменків уціліли лише дві хати. В першій і другій жили Литвини.

– Нас прихистила в Тютюнниці родина Смецьких. Нагодували добрі люди й обігріли. Повік ми вдячні господині – тітці Дуні. Коли потепліло, зійшли сніги, мама вирішила: «Не будемо набридати людям. Повертаємося в Корюківку!», – згадує Валентина.

Тітка Дуня перехрестила їх та ще довго стояла біля хвіртки, проводжаючи поглядом.

 

Будівничі та романтики

 

Житло Євдокія Авраменко будувала вдвох зі своєю малою помічницею. На згарищі відшукували дошки, палиці, стовпчики, залізо. Так і вийшла у них хатка-будка. Її накрили шматками заліза.

За покрівельника була Валя. Вона вгорі молотком забивала цвяхи, що теж вдавалося знайти. Були щасливі, бо вже мали свій дах над головою. Хто залишився живий – будувався.

Уже після війни й вони своє нехитре житло перебудували та розбудували. Великі будівельні роботи за пам’яті Валентини були тричі. Дім тепер гарний, просторий, з усіма вигодами, як кажуть.



Валентина з мамою


Матір Євдокія заміж більше не виходила. Присвятила своє життя Валюші й вічній роботі.

– Ми раділи картоплинці та шматку хліба. Не мали ні одягу, ні взуття. Мама знайшла десь обгорілі чобітки для мене й куртку пошила зі старої перини, що закинула колись у погріб, – тремтить жіночий голос.

До школи дівчинка пішла лише 1947-го року і мала вже дев’ять літ. У їхньому першому класі навчалися і старші, і менші:

– Ми дуже хотіли вчитися. І хоч узимку в школі було холодно, старалися не пропустити жодного дня. Чорнильницю ховали в пазусі, й ручку теж, аби не замерзло чорнило. Як не важко було, та юні літа, молодість згадую з теплотою.

Коли з’явилося кохання, Валя, здається, літала над світом. Зі своїм обранцем Анатолієм Мірошниченком вони поїхали далеко від дому – в Красноярський край. У Красноярську Валентина вступила до медучилища. Толя працював.

Труднощі почалися, коли в них народився синок. З немовлям на руках Валя продовжувати навчання не могла. Мама далеко, а залишити роботу Євдокії не можна ніяк – позначиться не пенсії.

Валя змушена була припинити навчання. Їй потім усе життя було боляче. Романтика закінчилася. Її маленька сім’я повернулася до Корюківки. Вже тут народилася її красуня Оксанка, і життя знову заграло різнокольоровими барвами.

 

Їх могло б не бути

 

Жаль, що літа летять так швидко. Давно вже виросли діти, та ніби недавно її син і донька у школі навчалися. Як чудово Валерій грав на гітарі! Мав неабиякий музичний хист, а став військовим. Її Оксанка мріяла стати педагогинею, та з неї вийшла уміла ветеринарна лікарка. Закінчила академію. Живе удвох з люблячим чоловіком Сергієм разом з ненькою.

Мама хотіла, щоб діти здобули вищу освіту і цим компенсували те, що їй, на жаль, не вдалося. Бабусю Валентину дуже любить онука Маша – Оксанина донька, котра після вишу працює в Києві.

На стінах у хаті багато світлин. Щоразу їх додається. Справжня фотовиставка. Головне, що всі на них щасливі. Проте, такої родини могло б не бути, якби маленьку дівчинку Валю знайшла фашистська куля в Корюківці 1 березня 1943-го року.

 

Зоя ШМАТОК, газета «Деснянка»

Фото Наталії РУБЕЙ та з сімейного архіву Валентини Мірошниченко


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2021-05-08 07:02:02.117

  • Всього випадків: 2,114,138
  • Активні: 317,368
  • Всього смертей: 46,200
  • Нових смертей: 370
  • Всього одужали: 1,750,570

Замовити зворотний дзвінок