90-річний Петро Левченко влаштовує вдома турніри

90-річний Петро Левченко влаштовує вдома турніри

Дата: 2021-03-21 | Категорiя: Соціум

Працьовитому корюківцю Петру Левченку – 90 літ.

– Роки ваші пролетіли, мов один день? – запитую. Ювіляр відповідає оптимістично: – Не пролетіли! Ви помиляєтесь. У мене вони ще летять. Здаватися не збираюся!



 

Візит з віршем

 

– Петро Левченко, 1931 року народження, село Савинки! – відрекомендувався веселий чоловік.

Як не посміхнутися! Його багато хто в Корюківці знає. Й мені він часто зустрічається на вулиці – обов’язково за кермом велосипеда і з незрівнянними вусами. Таких вусів, як у Петра Левченка, ні в кого немає. Я, до речі, не люблю вусатих чоловіків. Та дивовижні вуса цього господаря навіть у мене викликають симпатію. Жарти-жартами, тільки вірш, написаний Левченком, якраз не гумористичний, його можна навіть назвати поемою. І заголовок заслуговує поваги: «Спогади ветерана», та й сповідь життєва. Ось уривок:

 

«Помню, в землю вросшая хата,

Два окошка, смотрящих во двор,

Из соломы крыша вся в заплатах

Да покосившийся от старости забор.

Восьмеро у матери нас было,

(о количестве детей я не сужу!),

Все мы вместе напрягали жилы,

Чтобы как-то побороть нужду.

Очень бедненько мы жили,

Ценили дружбу и покой,

Из лоскутков одежду шили,

Обувки не имели никакой.

По весне ходили за картошкой,

Той, что в поле за зиму сгнила,

Из комков ее пекли хрустящие оладьи,

Ох, как вкусна пища та была!

Только по ночам мне снилось сало

Да черный хлеб, что булочке под стать,

Ем его и все мне мало,

А проснешься – плачущая мать…»

 

Віршовані рядки Петра Левченка – про себе та країну, про пережите колись і про те, що переживає нині. Небайдужа він людина, і серце – не камінь, переймається долею України, села та кожної родини.

Ми розмовляли про життя. Мій співрозмовник згадував минуле, повертався в далекі роки, ніби скидав їх з плечей.

 

Не можна здаватися

 

– Куток наш у Савинках називався Стукалівка. Всі ми в батька з матір’ю довоєнні, крім найменшої Наталочки. Вона народилася на початку війни. Всього нас було восьмеро: п’ятеро братів і три сестри, – згадує мій співрозмовник. – Льоня, Валентин, Мишко, Толя, Марія, Катя і Наташа. Ціла бригада! Ми ж сільські діти, до роботи змалечку привчалися. І на полі, і в городі. Знаряддя праці – на всі пори року: лопата, граблі, сокира, пила. Я зовсім малим пас худобу. Дуже любив працювати з деревом. Виходили гарні табуретки. Навчився шити взуття.

Коли сестричці Наталочці виповнився рік, Петрусь їй на день народження пошив маленькі чобітки. Йому самому ще й дванадцяти не виповнилося. Петро дорожив своєю великою родиною і ладен був усе зробити й для батьків, і для братів та сестер. Його навіть не спинив… звір.

Цей випадок, хоч минуло багато літ, пам’ятає Петро Левченко до дрібниць:

– Війну ми пережили важко й дуже раділи, що вона закінчилася. Сестра Марія жила в Турівці, де згодом стала трактористкою. Зібрався я її провідати. Найближчий шлях до Турівки із Савинок – через Самотуги, Тільне, Спичевате й Високе. Але я, 13-річний хлопець, ніколи не ходив тим шляхом, та й сіл не знав. Мені простіше було дістатися до Корюківки, а потім уже й Наумівка, далі Турівка. Тоді це село називали Турець.

На дорозі ніякого асфальту, як тепер. Люди їздили возами, то й слід – дві колії, а збоку – стежка для пішоходів між кущами. Вийшов за село Петро. Постолики самі бігли – він же їх плів! Іде, радіє, що Марусю побачить. Коли ж глянув: попереду на стежці вовк лежить. Убік не відскочиш і назад не повернешся. Ніхто не знає, що у звіра в голові – кинеться й розірве. Хлопець вирішив не зупинятися. Насунув кашкета і не збавив крок.

– Підходжу ближче. Вовк піднявся, глянув на мене та відійшов убік. Іду я, іде і звір. Не відстає й не обганяє, лише кущі обходить. Один місток минули, другий, уже й Озереди видніються, – розповідає далі. – Ближче до села вовк зробив кілька стрибків, перетнув переді мною дорогу й забіг у молодий хвойник. Підвівся на задні лапи, а передніми обперся об сосну, проводжаю­чи мене поглядом. Я думав, що знову побіжить за мною. Та цього не сталося. Вовк узяв курс у бік Лубенця.

Петрусь зупинився, зняв кашкета й зітхнув з полегшенням. Тепер до сестри він точно дійде! Не можна здаватися ні звіру, ні ворогу!



 

Книга – найкращий подарунок

 

Батька їхня родина втратила в 1945-му. Не на війні, у селі. Трагічний випадок.

Колгосп підіймали жінки й діти. Між ними й Петрик. Дуже хотів учитися. Вдалося закінчити лише чотири класи. Спасибі директору школи, що дав хлопцю документ за п’ятий клас. Вивчився на тракториста в Дігтярівському училищі, отримав атестат з відзнакою!

– Зі своїм червоним дипломом я був навіть на цілині! – не без гордості каже Петро Левченко. – Та перед цим ще був Донбас – шахта.

Тяжкий час – 1948-й рік. Одна справа – працювати важко й небезпечно в шахті. Інша додається на землі: розруха, бідність, злодійство. Усе треба було пережити, щоб залишитися людиною. Хорошою школою стала для Петра армія. Відслужив від дзвінка до дзвінка 3 роки та 9 місяців.

У 1956-му Петро Левченко поїхав у далекий Казахстан, як і багато молодих українців. Хотілося світу побачити, відчути романтику та ліпше життя. Прибув у цей край – лише степ і степ навколо. А коли 11 років по тому повертався, тут уже збудували велике селище.

Костанайська область, Карасукський район, радгосп «Баканський», польові роботи. Петро за кермом трактора. Настане довга зима – він і столяр, і бондар, і тесля. До цих робіт у хлопця хист з дитинства. У техніці Петро розбирався добре. Йому невипадково запропонували викладати машинознавство й електротехніку в Новоселівській середній школі. А ще додалися уроки праці й фізкультури.

У 1962-му році під керівництвом Петра Левченка учні зібрали трактор і назвали його «Баканець – 62».

– Уявіть собі: наш трактор і наші умільці потраплять на районний зліт. Серед учасників – представники 14 шкіл. «Баканець – 62» їде першим у колоні. На ньому – учень Сергій Банщиков. За трактором біжить стільки зацікавлених осіб, що Сергій не витримує і відганяє водою зі шланга, – Петро Левченко згадує це з посмішкою. У нього є навіть книжка з розповіддю про цю подію – «Повернення». Її написав і подарував Левченку Іван Кокухін. Він був директором Новоселівської школи та завідувачем райвідділу освіти. Дуже поважав Петра за відкрите серце, золоті руки та вміння працювати з дітьми. Вони довго листувалися, згадуючи чудові роки.

У Казахстані мій співрозмовник не залишився. Рідна українська сторона – найдорожча. Лише 11 років жив у країні степів, а потім повернувся додому.

Здається, не було такої справи, яку б не міг він виконати. Столярував на меблевій фабриці, шоферував. А скільки пісень наслухався від Валерія Лободи, коли возив «культуру»! Багато хто з корюківців пам’ятає Петра Левченка за кермом «швидкої». Будинок сам спорудив на міській вулиці Робітничій. Піч скласти чи фундамент – для нього не проблема.

Двох доньок вони виростили разом з Валентиною – Світлану й Тетяну. Діждали онуків і правнука. Хотілося бути до кінця життя удвох, та Валюша його раніше пішла у світи. Тепер Тетяна про батька піклується. Світлана далеко, в думках щодня з рідним татусем. Та хай не хвилюється! Петро Левченко ще турніри з шахів удома влаштовує. Карантин! Ніде турнірів немає. У нього ж – власний. Він хоч і малочисельний, але ж є. Корюківські шахісти навідуються: Володя Ковальчук, два Сергії – Мостович і Шолох.

18 лютого, у день 90-річчя, в ювіляра вдома відбувся турнір, на який з’їхалися його старі друзі з сусідніх громад.

З вуст мудрого шахіста його молодші друзі почули багато життєвих історій. Усього не перекажеш. Є особливі. Кому, наприклад, доводилося рвати ожину поруч із лігвом вовків, яке незвичайно облаштоване? А скільки несподіванок було в шоферських справах? Чи цінував би життя, якби мав спокій і їв булку з маслом щодня...

Взятися б Левченку за ручку та й написати про пережите, щоб онуки та правнуки колись прочитали. Дещо й пише. Правда, більше читає, як інші пишуть. І в 90 років книга йому відкриває світ. Скільки житиме, вважає, стільки й пізнаватиме його. Нехай молоді йому позаздрять!

 

Зоя ШМАТОК

Фото Юлії Кожушко, Володимира Ковальчука та з архіву редакції газети «Маяк»


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2021-05-08 08:12:01.92

  • Всього випадків: 2,114,138
  • Активні: 317,368
  • Всього смертей: 46,200
  • Нових смертей: 370
  • Всього одужали: 1,750,570

Замовити зворотний дзвінок