В Естонії журналістам довіряють

В Естонії журналістам довіряють

Дата: 2019-11-11 | Категорiя: Соціум

Унікальна зустріч з легендарною естонською політикинею Мар’ю Лаурістін, як кажуть її співвітчизники, матір’ю естонської незалежності, відбулася в Києві наприкінці жовтня в рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру східного партнерства. Для регіональних журналістів з десяти областей України було цікавим почути, як в Естонії формувалися мас-медіа, в результаті чого журналістика стала легітимною четвертою владою. Наразі рівень довіри до преси, радіо й телебачення – 70-75 відсотків. Це на одному щаблі із довірою до президента, поліції та судів. Пані Лаурістін каже, що все це напряму пов’язано з довірою до журналістики, бо суспільство впевнене, що жоден корупційний епізод не пройде повз медіа.

 

На естонський лад

В Естонії, країні Європейського Cоюзу, серед місцевого населення чомусь побутує думка, що у викладачки Тартуського університету Мар’ю Лаурістін навчалися чи не всі журналісти країни.

– Це неправда, не всі, а 25 відсотків, – зізнається і посміхається пані Лаурістін, яка більше любить називати себе соціологинею, аніж політикинею. – Інші приходять в журналістику з інших спеціальностей. Але варто сказати, що наш університет готує цих фахівців з 1959 року. Я й сама його закінчувала, захистила кандидатську.

Учитель професорки Мар’ю Лаурістін і засновник відділення журналістики Тартуського університету розпочав роботу у цьому напрямку ще на початку 50-х років минулого століття.

– Треба сказати, що це були сталінські часи, і він це робив не на замовлення, а проти. Політика була така, що журналістів готували у рамках навчань вищої партійної школи в Москві. Для Естонії це було небезпечно, бо після вишу російськомовні фахівці з радянським багажем знань мали б заполонити країну, – зазначає пані Мар’ю.

Тому навчання майбутніх естонських журналістів відбувалося за московською програмою на так званий естонський лад. Наприклад, замість історії радянської журналістики студентам викладали історію естонської. Розділ «Критика буржуазного друку» викладачі переклали як «Теорію масової комунікації».

– А коли до нас приїздили з перевірками з Москви, ми демонстрували їхні ж програми, російський оригінал, – пояснює професорка. – Я думаю, що в Україні люди теж знали, як це – жити під впливом Росії, що та куди доповідати, аби і голова була цілою, і можна було виконувати те, що хочеш. Звичайно, з того часу лишилося «уміння» – робити одне, а казати – інше. У новому суспільстві, куди ми прибули, це вже називається по-іншому і воно не має нічого спільного із захистом національних інтересів чи ще чимось. Це вже називається лукавством або просто брехнею. І тому важко людям змінюватися, особливо радянському поколінню. Це, як внутрішнє переключення з одного режиму у геть інший.

І згадує однин радянський анекдот:

– Приходить людина в московський ресторан і замовляє в офіціанта: «Мені, будь ласка, правду!» А офіціант і каже: «Правди немає». Тоді вдруге просить, і знову чує те ж саме. Втретє замовляє і втретє отримує відповідь, що правди немає. Офіціант не витримує й цікавиться: «Чого ж ви стільки разів запитуєте?» А відвідувач на те й каже: «Як же приємно почути правдиву відповідь».

Разом з Мар’ю Лаурістін посміхнувся увесь журналістський загал.

За свободу потрібно боротися

Естонська діячка каже, що в її країні вже три десятиліття, як свобода слова. З собою на зустріч з українськими журналістами привезла найпопулярніші газети та журнали, які дублюються також на інтернет-порталах.

– Заснував ці видання мій колишній студент. І став він їхнім господарем не тому, що із заможної сім’ї, а тому, що дуже здібний і талановитий. Можна сказати, бізнес-геній, – каже викладачка і науковиця Мар’ю Лаурістін. – Спочатку створив одну газету, потім ще одну і ще… Нині в Естонії – дві великі медіа корпорації, одна – у мого студента, інша – у місцевого фармацевтичного мільйонера. Пару років тому він викупив мас-медіа у норвезької компанії. І тепер в Естонії – проблема. Вона українцям добре відома: як захистити журналіста від того, щоб він міг залишатися вільним журналістом. Ну, уявіть, газета належить олігарху, донору однієї консервативної партії. І цей мільйонер замовляє лозунг: «Ми стоїмо за естонську національність і культуру». Нісенітниця! Це все прописано в конституції, перший параграф! Виходить, що таким чином він приватизував основ­ний закон?! Став вичавлювати журналістів, котрі критично ставляться до його партії. І піднявся потужний розголос у всіх медіа. Так, журналісти у нас солідарні.

Як розповідає Мар’ю Лаурістін, Президент Естонії Керсті Кальюлайд кілька тижнів тому, під час конференції, присвяченій свободі слова, зазначила, що без свободи слова немає вільного суспільства. І для неї це – надзвичайно важливо. Без будь-якого попередження пані президент з’явилася в парламенті. На її светрі був напис: «Свобода слова – свята!»

– Суспільство згуртувалося, і той олігарх відчув, що так далі не можна, і запросив журналістку повернутися працювати. Ось так. А загалом питання свободи слова, – вважає пані Лаурістін, – фундаментальна проблема світової журналістики.

Для себе і для людей

Труднощі щодо свободи слова в Естонії виникали й раніше. Приміром, років десять тому була незрозуміла ситуація, мовляв нащо вся ця класична журналістика, якщо кожен може бути блогером, вести свій канал на Ютубі, робити пости в соцмережах.

– Ми стали пояснювати своїм випускникам, а також пуб­лічно, що медіа – це не те саме, що журналістика, й не все, що на телевізійному екрані та онлайн, – розповідає далі. – Журналістика – це не просто розповсюдження інформації, це, насамперед, осмислення змісту. Не контенту. Навіть скажу більше – осмислення життя. Від цієї функції нікуди не подінешся, її не може виконувати машина, робот. Тільки людина. Спочатку робить для себе, а потім – для інших.

І коли суспільство упевнене в тому, що журналіст виконує свою роботу, спираючись на власний розум і совість, у такому суспільстві свобода журналістики – національне надбання. Люди відчувають, що все це – для них.

– Взаємна довіра між представником ЗМІ та читацькою або глядацькою аудиторією залежить від особистості журналіста. А також від того, які він ставить для себе зав­дання. Якщо відчуває себе продавцем інформації, тоді і суспільство сприймає його як продавця, а не як творця чи формувальника цінностей, – вважає Мар’ю Лаурістін. – Журналіст – магніт, який притягує до себе всі шматочки, дає структуру, узор, як треба вишивати-жити.

Мас-медіа відіграють важливу роль в Естонії. Вони відповідальні за долю країни, культуру, безпеку і життя людей. На думку Мар’ю Лаурістін, журналіст має стояти дещо вище обставин, бачити картину набагато ширше, аби бути корисним для свого читача, глядача чи слухача. Важливо, щоб публіка розуміла жанр.

– Якщо це новини, то вони не можуть бути рекламою. Якщо коментар, то це мають бути факти, а не сни. Якщо роздуми, то розмірковуйте на здоров’я! Якщо ж редакторська позиція, то це вже зовсім інше, але й тут не треба перегинати палицю, – зауважує професорка.

Інтелектуальний тон

Чи платять в Естонії за інформацію на інтернет-сайтах? Мар’ю Лаурістін каже, якщо хочете повністю прочитати текст, доведеться заплатити. Можна за одну статтю або за часовий проміжок – день, тиждень, місяць, рік. Якщо людина зробила це, то вона отримує всю інформацію на конкретному порталі.

– У 90-х роках у нас було так: пишіть просто, аби зрозуміла тітка Маша і щоб це можна було продати. Але Естонія від цього вже відійшла. Ми подорослішали, пережили комерційний бум, – згадує політикиня. – Важливо, що тоді громадське телерадіомовлення підтримала держава. І нині воно найпопулярніше, впливове та об’єктивне, має найвищий рівень довіри у населення – 70-75 відсотків!

Суспільний мовник сам собі господар. У нього є Рада, яку обирають з усіх партій парламенту та експертів, журналістів, науковців… Вона винаймає за публічним конкурсом директорат, який відповідальний за бюджет. Економічні питання – на плечах парламентарів, бо ж саме вони на ці цілі виділяють з державного бюджету кошти. Інформаційне втручання Ради – неможливе, це забороняє закон.

Є в Естонії також Фонд Національної Культури. Літературні газети та дитячі журнали держава субсидує не безпосередньо, а через фонд, який і веде всю господарську діяльність видань. Редакції повністю незалежні.

– Культурна газета порушує суспільно-політичні теми. Така собі широка інтелектуальна дискусія на вищому рівні, без будь-яких обмежень. І це задає тон іншим виданням, – з гордістю каже естонська професорка. – До речі, у нас також з’явилася культурна газета для молоді. Спочатку вона була тільки в онлайн, її створили кілька молодих і завзятих людей. Ставши шалено популярною, а отже цікавою, через три-чотири роки заслужила фінансової підтримки фонду. У цьому контексті у нас є гарантія та інтелектуальна якість, яку підтримує держава.

Я – ти

Десять років тому естонці перейшли на цифрове мовлення. Загалом, у країні працює понад 350 телевізійних каналів, з них російськомовні – понад 150, а майже три десятки транслюються державною естонською мовою.

Соціологиня Мар’ю Лаурістін зазначила, що хоч 85 відсотків місцевого населення й переглядає щодня російські телеканали (це переважно радянські фільми, спорт чи розважальні програми), проте людям до вподоби й естонські. Наразі велика кількість громадян добре володіє державною мовою та дивиться чимало інших зарубіжних телепередач.

– Політика на російських каналах людям нецікава. Тож ми перестали хвилюватися, – додає пані Лаурістін. – Насправді небезпечне і недобре те, що відбувається в онлайн, у соцмережах. Мова про інформаційну війну. Інтернет-тролі та боти виливають бруд, чорнуху, поширюють брехню… У нас з цим такі ж проблеми, як і в України.

Щодо радіо, то в Естонії воно теж надзвичайно популярне. Слухачам неабияк цікаві теми сьогодення. Їх обговорення – це не тільки багато гумору та жартів, а й інколи гостра критика. Люди телефонують під час ефіру, заперечують, доводять, сперечаються. Відбувається спілкування: я – ти. Рейтинг таких радіопередач каже сам за себе.

– У нас радіо переважно слухають в авто. Я, правда, цього не роблю, бо не маю власного транспорту. Залежу від таксиста, – жартує естонська гостя.

Щастя, як вимір

Мар’ю Лаурістін – 79 років. Як сама каже, виросла у сім’ї революціонерів-підпільників справжньою антикомуністкою. Викладати журналістику в рідному університеті без комуністичної партійної приналежності було неможливо. Дослужилася до звання почесної професорки.

Свого часу вона була ініціаторкою створення Народного фронту, основного політичного руху за незалежність Естонії. Була міністром соціальних справ. У 2014-му її обрали до Європарламенту, працювала в групі, що опікувалася питаннями нашої держави.

– Під час своєї промови на першому конгресі Народного фронту я сказала, що не хочу, аби у нас були правлячі партії, які роблять зі своїх членів болтиків для машини, – згадує естонська політикиня Мар’ю Лаурістін. – Естонці дуже скептичні, але дали кредит довіри новій владі. Ми зберегли мову, на цьому й була побудована революція.

– У мене часто запитують, чому Естонія так переймається Україною? Ми відчуваємо, що ваша країна заслужила бути теж визнаним західним членом вільного співтовариства, – з повагою й сльозами на очах каже естонська діячка. – Але нам було набагато легше це зробити. Реформи відбувалися, коли суспільство було «розплавленим», його можна було вливати у нові форми. Упродовж двох з половиною років ми ухвалили понад 350 основних законів! Від конституції до закону про власність. Це було нелегко, але ми це зробили. І на просте запитання до естонців: ви щасливі від того, що відбулося в суспільстві? – майже 70 відсотків громадян відповідають – так!

Лариса ГАЛЕТА, газета «Деснянка»


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2020-09-20 23:16:01.913

  • Всього випадків: 175,678
  • Активні: 94,609
  • Всього смертей: 3,557
  • Нових смертей: 41
  • Всього одужали: 77,512

Замовити зворотний дзвінок