Унікально: в селі на Чернігівщині зберігається найбільша колекція солом’яників, вони ж – круглики чи всипище

Унікально: в селі на Чернігівщині зберігається найбільша колекція солом’яників, вони ж – круглики чи всипище

Дата: 2021-04-28 | Категорiя: Культура

Ці рідкісні речі минувшини, що колись слугували селянам у різних цілях, можна побачити і навіть до них доторкнутися у приватному музеї в невеличкому селі за 20 кілометрів від Чернігова. Власник колекції каже, що солом’яники притаманні Чернігівщині і є унікальними для нашої території й можуть претендувати на місце в Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

 

– Солом’яні речі я пам’ятаю з дитинства. Ось – найперший експонат моєї колекції – коробка для сіяння, сімейна реліквія, – показує рукою на ємність прямокутної форми з паском через плече корінний житель Москалів Шибиринівського старостинського округу Михайло-Коцюбинської територіальної громади Юрій Дахно. Краєзнавець, етнограф, власник музейного комплексу старожитностей. – У 80-х ми, молодь села, коли водили козу на Різдво, концерти в клубі влаштовували, то із цієї коробки засівали… А у таких солом’яниках колись люди зберігали зерно, квасолю, горох, сушку, гриби. У цих, можливо, – цибулю, яблука, ягоди чи просто хліб. У лохані могли соняшник лущити… Взагалі солом’яники селяни робили самі, у кого ж краще виходило – продавали. Деякі вироби були такі щільні, що й води не пропускали.


 

Юрій Дахно відзначає, секрет ремесла полягає в тому, що крихка та ламка солома при замочуванні чи розпарюванні стає м’якою і пластичною, а висохнувши – добре утримує надану їй форму. Використовували селяни спіральне плетіння.

 

– Житню солому ошпарювали, а потім зволоженими джгутами укладали по діаметру чи периметру потрібних ужиткових форм, – відзначає колекціонер.

 

– Закріплювали пасочками розщепленої лози, яку теж перед цим заливали окропом. Використовували й корінь ялини. Загальна назва – солом’яники або ще казали – всипище, круглики…

 

Пан Юрій каже, що солом’яники були дуже поширені на Чернігівщині, особливо в Москалях та ближніх селах. У його колекції, яку вважає найбільшою, наразі налічується понад шість десятків солом’яних експонатів. Звезені з Чернігівського району, Ріпкинщини, Городнянщини, Куликівщини.

 

– У мене думка є така, що солом’яники, які характерні для Чернігівщини, можуть претендувати на місце в Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, – розмірковує краєзнавець. – Спираючись на мою колекцію, варто проаналізувати і все документально засвідчити. Поки я це питання вивчаю.

 

Національний перелік нематеріальної спадщини вже містить до трьох десятків елементів, два з яких – традиційні ремесла Чернігівщини: Олешнянське гончарство та художнє дереворізьблення.

 

Борисова хата

 

У Москалях, де натепер проживає з сорок людей, Юрій Дахно має п’ять хат і приміщення колишнього сільмагу. Все це і є його краєзнавчий музейний комплекс, де зберігається більше 10 тисяч експонатів, серед яких – вищезгадані унікальні вироби з соломи. Торік музей обладнали охоронними системами.

 

Йдемо до хати, що на околиці села.

 

– Тут жили дід Василь і баба Валя. Дітей не мали, коли повмирали – племінниця продала будинок мені, – розповідає чоловік. – Не за свої кошти брав, меценат з Києва допоміг. Йому не все одно, тому й підтримує постійно мої прагнення. Таким чином нам вдалося зберегти цю старовинну хату. Господиню місцеві називали Валя Борисова. Так її прадіда було звати. І куток Борисовим зветься. Трохи далі у нас кладовище, той, хто дуже захворіє, каже: «Мабуть, скоро мені вже за Бориса».

 

Усі музейні приміщення – тематичні. У Борисовій хаті – все, що має відношення до вирощування хліба, його зберігання, приготування.


 

Одразу на ґанку «зустрічають» жорна, за першими вхідними дверима – крупорушки…

 

– Речі – всякі, хтось віддав, щось виміняв, дещо купив… Так, а хату будете відмикати?! – запитує пан Юрій і, не дочекавшись відповіді, простягає старовинний металевий ключ з «язиком», що опускається на зубці засува і, чіпляючись за них, переміщає його в потрібний бік, коли треба зачинити або відчинити двері.

 

Як не старалася – відімкнути не вдалося. Господар справився буквально за пару секунд – вправність рук і досвід!


 

У сінях на стінах висять серпи різних років, є часів Київської Русі. Рівненько стоять дерев’яні лопати, ними «саджали» хліб до печі. Одна в одній зберігаються діжки, в яких місили тісто. Невеличкі – то для млинців.

 

– Розмір діжки залежав від розміру родини. Якщо сім’я велика, то і діжка була чимала, – розповідає колекціонер. – Хліб пекли раз на тиждень або коли була якась «бесіда». Якщо, наприклад, поминки, то треба ж було людей відбувати.

 

Коробки для сіяння, або ще називали – сівачки, призначалися для посіву зернових чи інших польових робіт. У Москалях їх виготовляли із луба, лика або щепи. Але найпоширенішими були солом’яні.

 

Мірки для зерна, цурки, за допомогою яких в’язали снопи, і аналог бідняцької селянської скрині – бодня.


 

Взагалі у колекції Юрія Дахна понад два десятки фарбованих, мальованих скринь. А ще ж сундуки! Домашні, військові. І все це добро наповнене українською вишивкою, одягом, рушниками, настільниками… Просто очі розбігаються!

 

А серед хати – білосніжна піч. І так пахне крейдою!

 

Хата Сербіянки

 

Трохи далі, по інший бік дороги, – музейне приміщення, присвячене ткацтву.

 

– Тут жила моєї матері двоюрідна сестра, яка дуже сильно любила танцювати сербіянку. За це її й назвали Сербіянкою, – пояснює пан Юрій і запрошує всередину будинку.

 

З пів години детально показував і розказував, як із льону – поліського золота – робили пряжу, створювали тканину у старовину.

 

У його колекції – унікальні прядки, сукала, а ткацьких верстатів – півтора десятка! Два – більш давні, називаються «коники», із Ріпкинщини привезені, звідки родом прабабуся Юрія Дахна.



 

Він і сам освоїв майстерність ткати. До слова, чоловік гарно вишиває, і рушники, і сорочки, і картини, і підзорники…

 

– Я ж телевізора не дивлюсь, тільки слухаю, – посміхається.

 

У музеї налічується лиш одних рушників – з тисячу! У хаті Сербіянки зберігаються переважно ткані. Чимало з Менщини, Куликівщини…

 

– Я вважаю, що наша Чернігівщина – найунікальніша з усіх областей, особливо в плані символів, – додає краєзнавець і далі демонструє приклади двостороннього ткацтва рушників, що неабияк цінуються.

 

Ніноччина хата

 

Стоїть вона навпроти колишнього обій­стя Сербіянки.

 

– А тут жила ще одна моя двоюрідна тітка Ніна, місцеві називали її лагідно Ніночкою. У цьому музейному приміщенні – різновид посуду, ключів, інструментів, меблів.., – розповідає Юрій Дахно. – Старовинні дерев’яні ліжка, ось у цьому, кажуть, золоті монети були знайдені. Підвісні та опорні дитячі колиски. Тут, наприклад, мої діти засинали. А це – «дитяча сидячка», із пенька зроблена. З обох боків отвори для палиці, яку засовували, щоб дитина не випала. Ретро-стільчик – «родом» із Семенівщини.



 

Магазин

 

Цегляне приміщення сільмагу на центральній вулиці вже давно не служить за призначенням. Його закрили через нерентабельність. Років десять стояв пусткою, а тоді Юрій Дахно узяв та й викупив, добудував бенкетну залу з двору. З’явилася поряд з магазином крита концертна сцена! Є місце, де можна зібратися на святкування Дня села, свято Рушника, щосуботи влітку на «чайтан» – чаювання і танці!

 

У самому ж колишньому магазині пан Юрій зберігає колекцію солом’яників, скрині, музичні інструменти, картини, є куточок, присвячений бджільництву.

 

Кожна річ має свою історію, які напам’ять знає власник музею. Дещо, правда, колекціонер занотовує, та переважна більшість інформації про експонати все ж зберігається у його голові.

 

– Знаєте, що це?! – дістає якусь чорну палицю. – Це бучка, хлопці нею билися поміж селами. З горища її дістала місцева бабуся Маша. Казала, що від свекра лишилася. А вона сама 1910 року народження. З груші чи глоду зроблена. Цією бучкою у ХІХ столітті бучу здіймали.

 

Найбільше місця в магазині мають солом’яники, є такі великі, що в них сховається кілька людей. З кришками і без. На жаль, час вплинув на декоративні властивості поверхні матеріалу від моменту їх створення. Солом’яні монохромні форми змінили свій золотисто-світлий колір, і природна фактура дещо потьмяніла. Та все ж це жодним чином не зменшує їхню цінність і значимість.


 

Інші старовинні речі, рушники, вишиванки, стародруки пан Юрій зберігає у себе вдома. Його будинок – теж музей. Завжди напоготові ткацький верстат, може запросто провести майстер-клас для бажаючих. А ще влаштовує «ніч у музеї», екскурсії місцевим кладовищем. Може навчити виконувати народні танці, яких знає до двох десятків!

 

Шосте музейне приміщення колекціонера – хата-забарівка (походить від назви вулиці) – подалі від магазину. То, каже, буде територія книжок. Вже дещо з літератури назносив.


 

Віддушина

 

Для чого Юрій Дахно створив музей? Каже, що точно – не для прибутку. Тут нечасто бувають відвідувачі. Пару років тому дещо приїздили люди з Києва, іноземці, в часи пандемії – лиш інколи подружні пари з дітьми, невеличкі компанії. Насправді для нього музей – це віддушина. Та й зупинитися він уже не може. А вільний час на пенсії цьому ще й сприяє.


 

Велика підтримка Юрія Дахна – дружина Галина, вчителька початкових класів Шибиринівської школи. Вони разом на святах співають, танцюють і разом працюють. То квіти біля кожного музею саджають, то стіни білять, то фарбують… А діти, вже дорослі Олексій, Дарина та Костянтин, по кілька разів на літо траву косять, восени листя гребуть, скрізь подвір’я упорядковують. Їм хочеться, щоб рідне село жило!

 

Наймолодший син, десятикласник Костя, вже й інколи батька підміняє – проводить екскурсії. Тато Юрій від цього щасливий: буде кому у майбутньому продов­жити справу всього його життя, передати минувшину краю і народу для наступних поколінь.

 

Лариса ГАЛЕТА, газета «Деснянка»

Фото авторки

 


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2021-05-08 08:26:01.391

  • Всього випадків: 2,114,138
  • Активні: 317,368
  • Всього смертей: 46,200
  • Нових смертей: 370
  • Всього одужали: 1,750,570

Замовити зворотний дзвінок