«Як не важко було, та я навіть у думках не жалкувала, що обрала цей шлях»

«Як не важко було, та я навіть у думках не жалкувала, що обрала цей шлях»

Дата: 2021-08-10 | Категорiя: Соціум

Про віддану лікарку Наталію Кожем’яко з Корюківки

 

Коли на шпальтах Корюківської газети «Маяк» читаєш щирі слова подяки на адресу лікарки Наталії Кожем’яко, душу огортає тепло. Це ж наша Наталочка! Ще 2006-го року вона разом з двома дівчатами Тетяною Павленко і Наталею Аринич поїхала навчатися в Полтаву, до медичного вишу, за кошти районного бюджету. До Корюківки дівчата повернулися лікаркою-терапевтом, лікаркою-невропатологом і лікаркою-педіатром. Навіть важко уявити, якби їх трьох наразі у нас не було.

 

Через терни

 

Чому б не вчитися за державні гроші? Дехто впевнений, що все просто і гладенько. Зовсім не так. Бюджетних коштів, як правило, завжди не вистачало. Коли наші студентки стали другокурсницями, на їхньому навчанні вирішили зекономити та кошти спрямувати на щось інше. Нехай платять самі! Це була ідея одного мудрого голови райдержадміністрації, який у Корюківці не прижився. Та втілити в життя «ідею» не вдалося. В районній раді знайшлися тверезі депутатські голови, та й студентки не мовчали. Особливо Наталія Кожем’яко. Ні, вона не падала на коліна. Їй легше було б залишити навчання та повернутися працювати в рідне хірургічне відділення. Тут відчергувала на посту дев’ять років після закінчення медучилища – не пропала б і надалі. Боротися важче. Отож зверталася, до кого тільки могла. Нарешті сесія районної ради ухвалила рішення: продовжити виділяти кошти на навчання студентів-медиків. А в обласній газеті з’явилася публікація з приводу цієї бюджетної історії. Тут уже мені, автору цих рядків, довелося взятися за перо. Майбутні лікарки після цього навчалися спокійно.

 

Відверто кажучи, безплатне навчання далеко від дому теж коштує чимало. Студентці треба заплатити за гуртожиток, харчування, вдягнутися та взутися. Батьки Наталі – працьовиті люди, старалися з усіх сил, бо ще одну доньку треба вчити. Мама Олена втратила роботу на поліграфічній фабриці, пенсія невелика. Батька Володимира, хоч і досвідченого ветеринарного лікаря, та золотом не обсипали. Виручали городи й домашнє господарство. Мати лаштує валізи, а батько везе передачі. Щоб вони опинилися в Полтаві, треба їхати до Чернігова й там передавати автобусом – не безплатно. Щоразу думай: доїде вантаж чи ні? Шість років їздив. Чого тільки не зробиш для рідної доньки.

 

Наталія дуже вдячна своїм батькам за турботу та завжди допомагає у вільну хвилину. Не цурається ніякої роботи. У хаті затишок. Доглядає квіти, на городі вклоняється кожній рослині, особливо їй вдається вирощувати помідори. Та найголовніше – Наталія своя лікарка удома.

 

– Та хіба лише вдома? Тут усі сусіди з вулиці Братчикова біжать до моєї Наташі, коли біда! – жартома, але з гордістю призналася мати. Пані Олена називає її Наташею. З її вуст це ім’я звучить лагідно, з особливим відтінком материнської любові.

 

Вчитися та вчити

 

Бути справжнім/справжньою лікарем/лікаркою – покликання. Не один медичний щабель треба подолати. До медучилища після закінчення школи Наталя вступала тричі, бо був великий конкурс. Два роки між вступними екзаменами працювала санітаркою. Після закінчення училища, звичайно, повернулася в Корюківку. Старанну медсестру цінували в хірургічному відділенні. У терапевтичному вона з’явилася спочатку як інтернка і… розгубилася. Лікарі заклопотані кожен своєю справою. Не до неї. Зрештою, начмед доручає майбутню лікарку-терапевта досвідченій Галині Балюті.

 

Була інтернкою, та згодом стала завідувачкою цього ж відділення. Золоте правило: «Хто вчиться, той навчає інших». Наталія рада завжди допомогти колегам і запозичити в них якомога більше.

 

Хто з корюківських лікарів для Наталії Кожем’яко є взірцем? Вважає, що це – Володимир Лук’янець, хірург. Після тяжкої аварії він знайшов у собі сили повернутися до лікарні й очолити хірургічне відділення. Порядний і відповідальний, він був на своєму місці. Нині він очолює міжрайонну експертну комісію. Його ділові якості і досвід тут дуже цінні.

 

Наталії приємно бачити, як переживає за хворих кардіологиня Тетяна Бурова, котра працює поруч, у терапії. У найкритичніші часи виручає Євгенія Мехеденко – досвідчена лікарка. Не відмовляє в допомозі на період відпусток, тимчасово виконувала обов’язки завідувачки терапевтичного відділення.

 

Наталія ж кілька місяців лікувала ковідних хворих у приміщенні дитячого відділення, очоливши колектив медиків інфекційного відділення №2, яке відкрили додатково. Якщо в першому інфекційному відділенні застосовували для лікування балони з киснем, то тут – кисневі концентратори. Якось довелося побачити Наталію в повному облаштуванні – очам не повірила!

 

– Не злякалася, коли отримала таке призначення? – запитую.

 

Лікарка відповіла оптимістично:

 

– Зовсім ні! Хто ж буде рятувати людей? Інфекціоніст Олексій Булітко з ніг падає. Наш колектив створили з медиків різних відділень. Вдячна Таїсії Панхохіній, Марині Лагодній за терпіння й відповідальність. Вони – медичні працівниці середньої ланки. А скільки старання виявляють наші санітарки! Немає ціни Ірині Моторній, Оксані Кузьменко. Не хочу нікого образити, не згадавши, всі в колективі переживають за здоров’я людей.

 

– Був період, – згадує Наталія, – коли щодня потрібно було оглянути тридцять і більше хворих, визначитися з лікуванням, зробити записи історії хвороби, прийняти нових людей здалеку та зблизька. Тоді на поміч відправили лікарку Ольгу Федоренко. Як не важко було, та я навіть у думках не жалкувала, що обрала цей шлях. Увесь наш персонал перехворів ковідом. Хто легше, хто важче. Одну лиш працівницю хвороба не бере в обійми. «Нажили» антитіла та вже не вбираємося так, як раніше. Ходимо просто в масках. Узагалі удар на себе прийняло багато медиків. Частина з них лікувалася в нас. Дехто не обійшовся без реанімації.

 

Наталя хворіла теж, каже, легко і вдома.

 

Підступна недуга вчить їх усіх бути не лише обережними, а й дуже відповідальними за людське здоров’я, не втрачати дорогоцінний час, вчасно приймати рішення. Певний досвід уже є, але хіба цим будеш хвалитися? Випробування продовжуються.


 

На передовій

 

Наталія Кожем’яко не заздрить медикам, які не бажають працювати в Корюківці, а влаштовуються десь у містах.

 

– Вдома – найкраще! У нас хороша лікарня. Це вже оцінили люди з сусідніх країв, а от місцеві не завжди так вважають. Лише коли притисне, тоді відбувається переоцінка цінностей, – каже лікарка. – Люди в Корюківку їдуть із надією, навіть не маючи направлення чи супроводу.

 

Недавно з Семенівщини прибула налякана жінка зі старенькою супутницею:

 

– Мамі дуже погано. Скільки не телефоную сімейній лікарці, не відповідає – самі гудки. Потім зовсім вимкнула телефон. Я у відчаї миттю зібрала маму в дорогу, взяли машину і – до вас.

 

Молода жінка дуже нервувала. Проте саме рішучість доньки врятувала матір. Ще б трішки посиділи вдома, не треба було б нікуди їхати. А потім виявилося, що хвора на коронавірус не лише старенька, а й донька. Турбота медиків, рятівні ліки та кисень врятували життя матері. Донька була біля неї, бо вона переносила свою недугу легко і могла доглядати рідну людину.

 

Різні пацієнти, різні долі. Лише хвороби однакові. Хтось хоче, щоб до них у палату частіше лікарка заходила, інший не заспокоюється, чому сусіду в палаті крапельницю призначили, а йому ні. Одинокі ні від кого передачі не чекають. Траплялося, що й Наталія брала на себе місію доставляти продуктові «перекази». Не могла, наприклад, відмовити сусідці Валентині, котра не наважується навіть підходити до лікарні, щоб принести домашніх вітамінів знайомій сільській хворій жінці.

 

– Не турбуйтеся! Я віднесу, – заспокоїла Наталія. – Не надірвуся.

 

Де раз підмогла, там і вдруге. Здавалося б, дрібниця. А хворій людині приємно, що хтось згадав у тяжку годину. Хороша людина – не професія. Та хіба може бути шанованою усіма лікаркою черства егоїстична особа? На цій непростій роботі не можна не перейматися людськими болями й тривогами. Не лише хворі, а й медики пере­осмислюють життя, свої вчинки, мобілізують, як мовиться, свої внутрішні резерви. Хто тут не лікувався і не працював, тому байдуже, що діється за лікарняними стінами. А от небайдужим…

 

– У дні, коли нестримно зростала кількість пацієнтів, лікарів не лякала втома, навіть те, що хвороба звалить. Переживали, щоб був кисень. Не вистачало балонів – позичали в сусідів. «Швидка» літала двічі на день до Чернігова, щоб заповнити та привезти назад. У людей загострювалися хронічні недуги, – знову згадує Наталія. – Тепер на душі веселіше від того, що в нас своя станція й заповнюють киснем балони поруч в окремому приміщенні.

 

Там, де лікують ковідних хворих, ніби на фронті. На війні день без обстрілів і цілковита тиша народжують почуття небезпеки. У лікарні більшає днів, коли не госпіталізують жодного пацієнта/пацієнтку. І все ж десь усередині – не приспана тривога: «А що, коли знову?» Наталя, звісно, хоч іноді в думках могла б поплакатися вірним інститутським подругам: інфекціоністці Альоні Сім’ячко з Прилук, урологині Тетяні Литвиненко з Житомирщини, хірургині Оксані Безбах з Полтави. Але ліпше стиснути всім свої кулачки й промовити:

 

– Тримаймося!

 

Зоя ШМАТОК, газета «Деснянка»

м. Корюківка


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2021-12-06 10:28:01.985

  • Всього випадків: 3,501,955
  • Активні: 353,695
  • Всього смертей: 88,519
  • Нових смертей: 239
  • Всього одужали: 3,059,741

Замовити зворотний дзвінок