У Гончарівській громаді дороги ремонтують старости

У Гончарівській громаді дороги ремонтують старости

Дата: 2021-08-18 | Категорiя: Соціум

На Чернігівщині – чимало успішних громад. І сьогодні їдемо в Гончарівську, за 40 км від обласного центру, де дислокуються три військові частини. Дорогою до військового містечка, селища, – назустріч мені вантажівки кольору хакі. Військова техніка тут курсує постійно – звичне явище. І щоразу, як бачу її на мирній території, нагадує – в Україні й досі триває війна. Утім сьогоднішня тема хоч і пов’язана з армійцями, дещо інша, вона про зміни, нове життя «громади в камуфляжі» завдяки децентралізації.


Три старости - Юрій Новик, Іван Смирнов та Сергій Красков

 

Синергія

 

Гончарівське засновене у 1953-му як військове містечко для майже двадцяти військових частин різних родів військ. Зокрема тут дислокувалися механізовані, танкові, артилерійські, ракетні, інженерні частини, авіатори і десантники. Свого часу його планували зробити зразковим військовим містечком для армій країн Варшавського договору.

 

У 1990 році Гончарівське отримало статус селища. Після реформування армії військовослужбовців тут зосталося набагато менше. Втім, з початком російської агресії на Сході й стартом відродження української армії в селище знову стали прибувати люди в камуфляжі та їхні родини. А відколи утворилася Гончарівська територіальна громада – в містечко вдихнули нове життя.

 

– З військовими ми співпрацювали зав­жди. Вони допомагали з благоустроєм, технікою. А коли утворилася громада, то ця співпраця стала не тільки більш предметною, а й такою, що тепер ми допомагаємо захисникам, – відзначає голова Гончарівської громади Віталій Рудник. – Лише цьогоріч фінансово підтримали військову частину на більш ніж пів мільйона гривень. Це кошти на благоустрій території, обладнання спортзали. Упродовж останніх років громада забезпечує армійців побутовою та комп’ютерною технікою, меблями, дизельними генераторами, навіть бензопилами, вогнегасниками, пожежними рукавами і касками. Утім важливо відзначити, що така синергія можлива саме завдяки військовим частинам, адже саме вони – основне джерело (75%) наповнення нашого бюджету, це 40 млн грн на рік.


Віталій Рудник

 


Населення громади – трохи більше 5 тисяч, у самому Гончарівському проживає понад 3, це переважно люди середнього віку, молоді сім’ї. Але, як каже голова громади, селище потроху старіє:

 

– Якщо взяти період до війни, за роки незалежності і до 2014-го, у нас ніколи смертність не перевищувала народжуваність. Була позитивна динаміка. Щоразу гімназія набирала два перших класи. Військові з дітьми переїжджають на інше місце служби, інші, що тільки планують стати батьками, – заселяються. Демографія – річ складна, залежить від багатьох факторів, та ми націлені на позитивні зрушення і готові й далі поліпшувати умови життя в громаді.

 

Житловий фонд селища – 3 гуртожитки і 24 багатоповерхівки, де живуть як військові, так і цивільні. Приватний сектор – невеличкий. За радянських часів цей населений пункт згідно з генпланом хотіли створити з численною багатоповерховою забудовою. З наміченого дещо так і не втілили в життя – це гуртожиток, шість будинків, стадіон, басейн у школі.


Гуртожиток, куди заселились 38 родин

 

І лише через десятиріччя, коли територіальна громада отримала повноваження і фінансовий ресурс, взялася за відрод­ження.

 

– Житлові будинки в Гончарівському застарілі і потребують уваги. За останні три роки ми перекрили 10 дахів, замінили всі вхідні двері у під’їздах, тепер дійшла черга до вікон. Наступного року хочемо реконструювати комунікації, – ділиться Віталій Рудник.

 

Дали друге життя приміщенню колишнього військового госпіталю, який відійшов громаді, й створили на його базі медичну амбулаторію, де приймають пацієнтів дві сімейні лікарки. Тут і вакцинація населення відбувається. Невдовзі з медиками по-сусідству працюватиме дільничний офіцер громади. Селищна рада подбала навіть про меблі та оргтехніку, готова за власний кошт заправляти службовий автомобіль дільничного, що має надати держава.


 

Ще однин понад мільйонний проєкт – футбольне поле зі штучним покриттям та спортивний майданчик поблизу гімназії. Відкриття дитячої спортивної школи з секціями з футболу, волейболу, боксу. Новий мікроавтобус для підвозу спортсменів на змагання. Є й школа мистецтв з гуртками різного спрямування.

 

Запрацювала в Гончарівському гордість громади – місцева пожежна команда (це 10 осіб, 2 пожежних автомобілі), яка упродовж двох років виконала 77 бойових виїздів для ліквідації пожеж у найближчих 10 населених пунктах.


 

Свій

 

Люди в селищі, оточеному лісом, живуть на поверхах, мають усі зручності, водночас у кількох десятках метрів від квартир тримають господарство. В сарайчиках, прибудовах, загородках. Звикли вирощувати власну живність, городину. Очільник громади теж не з ледачих.

 

– Я, як і всі, працюю на городі, вирощую кролів та курей, – посміхається. – Ну, я ж місцевий, від інших нічим не вирізняюся. У нас люди і корів тримають. І не тільки у приватному секторі. В Гончарівському опинився, коли мені було три роки. Тата запросили на роботу в структуру Міноборони. Так батьки переїхали із дідової хати в Лебедівці в квартиру серед сосен. Моя мама – вчителька історії, понад 15 років очолює місцеву гімназію. Наразі заклад відвідують 400 дітей з Жеведі, Козерог, Смолина і Гончарівського...

 

Свого часу Віталій Рудник працював у Чернігівських райдержадміністрації та райраді. У 2010-му, ще до старту реформи децентралізації, земляки обрали його головою селищної ради. Тоді йому було 35-ть. За 11 років на посаді, 4 рази відбувалися вибори до місцевих рад, під час останніх його кандидатуру громада підтримала з результатом у 90 відсотків!

 

«Вже збирався кудись виїхати»

 

Як розповідає очільник громади, місцевий бізнес не такий потужний, як цього хотілося, але він є, працює і розвивається. У центрі селища відчинено чимало крамниць з літніми майданчиками, заклади громадського харчування, гамірно на ринку.

 

– До пандемії у нас успішно діяло приватне підприємство, на якому працювало 24 місцевих, шили взуття на експорт до Італії. Втім, через кризу в цій країні, спричинену ковідом, та дефіцит ринку збуту, фабрика була змушена закритися, – як воно є, розповідає Віталій Рудник. – А взагалі із зайнятістю у нас більш-менш нормальна ситуація. Люди служать і працюють.

 

Місцева колоритна особистість – охоронець військових об’єктів Султан Махмудогли (за національністю азербайджанець) проживає в Гончарівському понад 30 років. Залюбки погодився провести для нас екскурсію. Показав реконструйований за мільйон гривень – це кошти громади – гуртожиток, в який два року тому заселилися 38 сімей, переважно родини військових.


Султан Махмудогли

 

– Були руїни, там діти гралися у «війнушку». А тепер тут – вирує життя! На першому поверсі підприємці орендують приміщення. У нас за останній час, куди не глянь, все змінилося, під ногами плитка лежить, газон зеленіє і молоді деревця, магнолії квітли, клумб не злічити, вулиці освітлюються, нові лави, смітнички, фотозони. Люди посміхаються! А ще недавно вся ця територія виглядала закинутою, якоюсь депресивною. Я, чесно-кажучи, вже збирався звідси кудись виїхати… Ясно, щоб відродити містечко, треба великі гроші, але у нашому випадку багато залежить і від самого голови. Він не тільки генерує ідеї, а й не цурається жодної роботи, разом з комунальниками брав лопату і граб­лі, збирав у парках сміття. Та що там казати, навіть пошарпане відділення пошти, до якого селищна рада не має стосунку, побілили. А яка у нас гімназія-красуня! Такої ошатної школи навіть у великих містах не знайдеш. А ще, у нас гуртожиток на вісім кімнат з’явиться. Триває масштабна реконструкція площі…

 

Місце душевного спокою

 

За межами військової частини, у самому селищі серед струнких сосен, уже другий рік споруджують церкву. За головного – бородатий і кремезний військовослужбовець Сергій Громов, родом з Черкас. Каже, що зводить храм уперше в своєму житті. Сьогодні його помічники – військовослужбовці Ярослав Ворона та Сергій Пупій. Усі гуртом дошки розпилюють.



Військові споруджують гарнізонний храм Святого Юрія Переможця

 

Головний капелан військ ОК «Північ», військовий священник 1-ї окремої танкової Сіверської бригади протоієрей Антоній розповідає, що зводять гарнізонний храм Святого Юрія Переможця для захисників, членів їхніх родин та всіх охочих. Будують силами військових, меценатів, як кажуть, з миру по нитці. Найбільша спонсорка – Гончарівська громада, допомагає матеріалами, коштами і порадами.

 

– Це буде місце, куди кожна людина може прийти й помолитися, відпочити душею. Будівництво такого храму потребує часу. Торік ми фундамент залили, а тоді я на 10 місяців їздив на фронт, за цей період фундамент вистоявся. Далі, щоб дерев’яні стіни дали усадку. Наразі хлопці вже дах криють. Зводимо козацьку церкву згідно з проєктом. Такі споруджували в центральній частині та на заході України. Дзвіницю зробимо ще, поруч – недільну школу для дорослих і дітей, – ділиться планами священник.

 

Була мрія

 

Багато років Віталій Рудник мріяв про те, щоб громада мала власну газету, друковану інформаційну платформу, де б дуб­лювалися новини та не менш важливе з першоджерела – офіційного сайту громади. Для людей, які не мають інтернету чи не ладять з гаджетами.

 

І наприкінці 2019-го друковане видання на 4 сторінках – інформаційний бюлетень – у Гончарівської громади з’явилося. Це подарунок на День Святого Миколая від дружини Віталія Рудника Наталії, підприємниці.

 

– Я – не місцева. І, коли познайомилися з чоловіком, була дуже далекою, що взагалі таке громада. Віталій багато розповідав про її життя, проблеми і успіхи. Майже завжди побачення наповнювали обговорення про майбутнє селища та сіл. І я зрозуміла: робота у нього – на першому місці. Якось розказав, що мріє про міні-газету, яка б висвітлювала місцеві події. Але утримувати друковане видання для громади – це додаткові витрати. Тож створення бюлетеня я взяла на себе. Це – такий подарунок громаді.


Віталій Рудник з дружиною Наталією

(Фото з сімейного архіву)

 

Кольоровий інформаційний бюлетень Гончарівської громади виходить у світ другий рік поспіль, селищна рада не витрачає на це жодної бюджетної копійки. Розпов­сюджують по селах соцпрацівники. Пенсіонери, які далекі, що таке інтернет чи сайт, обізнані про все, що відбувається у їхній громаді.


Місця відпочинку і фотозона глобус, як сказав голова громади: «Гончарівське – це центр Землі».


Дружина військовослужбовця 30-річна Любов з тримісячним сином у парку. Молода мама розповіла, що їй подобається чисте повітря
та місця для відпочинку


Таксист, військовий пенсіонер Вадим Ченцов. На життя не скаржиться, радіє позитивним змінам у громаді, каже,
що вже відчув на власних колесах якість відремонтованих доріг, але й зауважує – ще є над чим працювати


 

Дорога – це життя!

 

Має Гончарівська ТГ власне комунальне підприємство. Надбала для нього техніки – у 2015 році сміттєвоз, потім – трактор. Наразі в користуванні комунальників уже три трактори, навіть є власний дорожній каток. Уже другий рік самі ремонтують дороги, з дотриманням усіх норм. Віталій Рудник каже, що це обходиться громаді в рази дешевше, аніж замовляти підрядників.

 

– Ми самі купуємо асфальтову суміш, цьогоріч для 8 сіл – 96 тонн, і хлопці, зокрема старости, укладають асфальт, – так радісно каже голова громади.

 

Вирушаємо в Слабин, від селища до цього села 20 км, пересвідчитися, як бригада зі старост реанімує сільські шляхи. Таке не скрізь побачиш! Застали за роботою місцевих працівників з благоустрою і трьох очільників старостатів – Смолинського, Слабинського та Максимівського.

 

– Для нас немає проблеми – вдягти робу і з усіма працювати, – утрьох жваво відказують старости. – Щоби щось змінити – треба діяти, і тільки разом!

 

Староста Смолинського округу, 36-річний Іван Смирнов на причепі власним ЗІЛом привіз дорожній каток. Вчора техніка працювала на дорогах Смолина.


Іван Смирнов

– Такий ремонт – суттєве заощадження для громади, – витирає чоло Іван і розповідає, чому: – Якщо не помиляюся, 1м2 ямкового ремонту коштує десь 600-700 грн. Машини асфальту – 10 тонн, які ми сьогодні укладемо, нам вистачить аж на 200 «квадратів». Це економніше втричі. І дорожники нам не потрібні, ми вже самі стали фахівцями в цій справі. До речі, наш голова громади під час своєї відпустки не на курорті відпочивав, а в батьківській Лебедівці, звідки колись переїхав, асфальт лопатою кидав і катком укладав.


 Для 51-річного Сергія Краскова, старости Слабинського округу, як і для жителів цього півтисячного села – залатування ямок, тріщин та просадок – справжня подія.

 

– До об’єднання, коли ми самі були, то дещо ремонтували власними силами, але щоб ось так, одразу всі вулиці – наше село ще не бачило, – зазначає Сергій Красков.

 

У 36-річного старости Максимівського старостату Юрія Новика теж відповідальна місія – розігрітою смолою з чайника поливати асфальт навколо ямок та вибоїн.

 

– Тиждень тому мене підтримували колеги і сусідні старостати, а сьогодні підтримую їх я. 3-4 години – і буде в людей нормальний шлях, а там, де є дороги – і життя є! – сказав Юрій Новик і поспішив трудитися.

 

Лариса ГАЛЕТА, газета «Деснянка»

Фото авторки


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2021-09-16 23:00:02.326

  • Всього випадків: 2,331,540
  • Активні: 50,260
  • Всього смертей: 54,651
  • Нових смертей: 101
  • Всього одужали: 2,226,629

Замовити зворотний дзвінок