Унікальні книги родини Фурсів

Дата: 2019-12-18 | Категорiя: Соціум

Нечасто таке в сім’ї трапляється. У них – вийшло! Михайло, Надія і Валерій Фурси з Носівки взялися за перо. Писати – річ нелегка. Не письменники вони, а просто патріоти рідної землі.

 

Батько Михайло мислив так:

– Останнім часом довелося прочитати чимало спогадів земляків про рідний край. Подумалось: може, й мені варто залишити нащадкам відомості про свою малу батьківщину? Вони майже нікому тепер невідомі.

Матір Надія знала письменників, поетів, літераторів, багатьох інших талановитих земляків, які творили, зберігали й віддавали іншим високі почуття душі – любов до України і людини. Тому й з’явилися її «Літературні обрії Носівщини».

Їхній син Валерій взявся розповісти про непересічних особистостей, якими пишається рідний край: від невеличкої книжки – до справжньої енциклопедії.

За роки творчої праці Фурси видали з десяток книжок!

 

Випадкова зустріч

Шість років тому, в 2013-му, з цікавістю читала носівську «енциклопедію» про видатних людей. Чотири сотні сторінок – велика праця. Її впорядкував молодший Фурса – Валерій. Для району та й для України – це історичне видання.

Як було не розповісти в «Деснянці» про цікаву книжку читачам?! Що й зробила.

Не гадалося, що мине час і доля зведе мене з матір’ю невтомного дослідника людських цінностей.

Недавно, восени, 1 жовтня, коли відзначали День людей поважного віку, в Чернігові збиралися ветерани з багатьох районів. Вшановували заслужених людей.

Поруч зі мною сиділа скромна жінка з добрими очима. Як не привітати її з нагородою?! Кілька слів, і ми – знайомі.

– Тепер знатиму, хто писав про мого сина, – промовила Надія й простягнула жовту книжечку. – Це вже моя праця – «Літературні обрії Носівщини». До речі, у нашій сім’ї три писаки. Мій чоловік за кілька днів перед тим, як покинув світ, свою книгу встиг потримати в руках. Про рідний хутір писав…

У ці хвилини в мене з’явилося бажання почитати написане обома. Спасибі сивій матері: надіслала книжки, хоч їх у неї обмаль. Пенсії на пристойний наклад не вистачить.

 

Спогади його дитинства

Михайло Фурса назвав свою працю так: «Хутір Лісовий у ХХ столітті. Від хутора Комашинського до села Лісового». Він розповідає не лише історію свого села, а й свого роду. Не беруся переказувати її – це треба прочитати. А ось деякі деталі обминути не можна.

Хутір, примітив Михайло ще в дитинстві, мав «стратегічне» значення для сусідніх сіл Смоляжі й Євланівки – через нього була найкоротша відстань до Ніжина. А в давні часи скорочення шляху на декілька кілометрів для селянських возів та для піших, які прямували в Ніжин на базар, ставало в пригоді. Вже о першій ночі хутором скрипіли вози…

Перед Другою світовою війною сюди переселили чимало хуторів. Хати звозили волами на розворах. Ось і вийшло село.

– Дід з бабою віддали в колгосп близько 20 десятин землі, корів, коней, волів і самі вступили, – пише Михайло Фурса. – Батько і мати також вступили, а молодший брат Сашко не захотів. Його разом з дружиною, бабусею та дідом вигнали з власної хати.

Тих селян, які не вступали до колгоспу, називали «індусами». А про колгоспи складали прислів’я: «Устань, Ленін, подивися, як колгоспи розжилися. Хата – раком, клуні – боком, ще й кобила з одним оком». Інше: «Ні корови, ні свині, один Сталін на стіні і показує рукою, куди їхать за мукою».

Щоб люди зерно мололи в громадському млині, де відбирався мірчук, забороняли селянам вдома мати жорна. По хатах ходили цілі бригади – «продзагони» із залізними щупами, шукали закопаний хліб, розбивали в жорнах нижній камінь. До сусіда Іванчика одного разу зайшла така бригада. Камінь з жорен у нього лежав на землі, прикритий соломою. Один з місцевих активістів не «продав», а наступив на камінь і промовчав. Таким чином жорна вціліли.

Михайло Фурса народився в голодному 1933-му.  У сусідніх селах люди пухли, у них – вижили. Завдяки коровам, сухим грибам, пташиним гніздам, різним травам.

З восьми років за два пуди жита довелося бути пастухом. Рано навчився орати:

– Я вдома самотужки впорав город волами, ще й зорав город у сусідки Фадеїхи, – писав автор книги. Доля його не балувала. Мати рано померла, батько хворів. Працьовитий був хлопець, старався вчитися.

Михайло пише:

– Запам’яталось на все життя, як ми з сестрою намолотили зерна, змололи в жорнах борошно і без домішок спекли хліб. Який він був смачний! Далеко сучасним булкам і паскам!

– Часто ми з двоюрідним братом Сашком Залозним пасли корів. Я пас до обіду, поки брат був у школі, а він, повернувшись з навчання, замінював мене. Я запізнювався на уроки в другу зміну…

– У школі була одна шафа з книжками – бібліотека, то я перечитав усе.

– Ми не могли купити в Ніжині на базарі із сестрою мені костюм, щоб навчатися в технікумі. Мали всього 100 рублів. У якійсь лавці все ж відшукали спецівку мого зросту – штани і піджак без підкладки. Після я мав можливість купувати набагато вартісні речі, але дорожчих для мене не було…

Фурса тепло пише про своїх односельців, працьовитих, добрих, мужніх. Називає всіх поіменно. 55 фронтовиків пішло на війну. 33 – не повернулися. Назбирав чимало фотографій земляків. Залозні, Якименки, Якуби, Фурси, Ярмаки, Божки, Зеленські, Бородавки, просто ровесники… Щирі й привітні люди. Воювали, ростили дітей, хлібом країну годували!

Від одних рядків щеміло серце, від інших – тепліло й посмішка з’являлася. Автор обмовився, що у важкий післявоєнний рік до них направили головою колгоспу… фронтового артиста. Він не переймався колгоспними справами, а полюбляв горілку і змушував людей ходити до клубу вчитися співати. І таке було.

Михайло Фурса, коли вивчився і набув досвіду, теж став головою колгоспу в іншому селі – Червоні Партизани і працював так, аби люди поважали, а не глузували.

Автор бажає нащадкам, щоб цінували людську працю, рахувалися з думкою інших, не старалися носа дерти й не забували, що найгучніше тарабанить порожня бочка.

У кінці невипадково тепла згадка про першого вчителя Василя Калениковича і книжку його сина Володимира, що вчить, як перемагати самого себе.

 

«Люблю життя»

У Надії Фурси про своє життя лиш кілька скромних рядків:

– До першого класу я пішла в 1945-му. Розруха, нужда, сирітство були супутниками мого дитинства. Із тридцяти двох першокласників десятий клас закінчили лише вісім. Мої університети – заочний культпросвіт у Ніжині, куди я вступила через дев’ять років після школи, маючи двох дітей.

Бібліотечній справі вона віддала 30 років.

Створені нею «Літературні обрії Носівщини» цінні тим, що в них щире слово шани таланту і праці. Тут і короткі відомості про письменників та поетів краю, і розповіді багатьох людей про їхню творчість. Більшість з них належать перу невтомної Надії Фурси.

З творчими людьми її знайомлять книги і зустрічі. А відтак – не може бути байдужою, зокрема від «Спогадів моїх» Леоніда Анастасьєва. Тож і пише, що вони переросли у роздуми зрілої досвідченої людини про життя.

Рукопис Михайла Борисовця «Сімейна історія» Надія Фурса називає підручником народознавства. Вона в захопленні від творчості Миколи Будлянського, від його рідної Держанівки. Знаний поет і журналіст, а не зазнається: «Розкажіть мені, мамо, щоб у книзі розповісти, що душу має і Яшина гармошка, і горщики зі «співучої» глини, і дерева, якби тільки вони уміли говорити…»

Дякує Сергію Іващенку за повість про життя. Повідомляє читачам, що в художника, письменника, творця національної гривні Василя Лопати брат Андрій – теж став письменником. Усі знали його як директора Козарської середньої школи, а тепер знайте: він автор прозових книжок «Кара Перун», «Хлопці з Оборів».

Дослідником глибини віків назвала Надія Фурса доктора філологічних наук, професора з Києва Миколу Тимошика.

На її думку, мовою творчості розмовляє душа поетів. І досі живуть у своїх вір­шах Микола Ігнатенко й Микола Адаменко. Запам’яталися своєю неповторністю й образністю поезії Інни Москалець, Віктора Броварця, Віктора Шкурка. Самобутнім і зрілим майстром, який уже мав свої поетичні збірки, приїхав зі сходу України Юрій Князєв…

Не могла не з’явитися в книжці й розповідь колеги Надії – Оксани Овод – про Станіслава Реп’яха, який понад 30 років очолював обласну організацію Спілки письменників України. Це ж його «Чураївну» співала незабутня Раїса Кириченко. Земляки називали Станіслава Реп’яха сонячним поетом:

«Моя душа неначе літній сад,

Плодами пахне, сонячним настоєм…»

Виявляється, на Носівщині стільки поетів, що важко перелічити! А хто чув про «Літературний Мрин», де рідне село Надії? Про все поспішає розповісти ця літературна дослідниця. Пояснює просто: «Люблю життя й мовчати не можу».

 

Ще не вечір…

Приємно, що син Михайла і Надії не полишає творчу роботу. Вже побачили світ кілька його книжок. Про перші дві, повторюся, «Деснянка» повідомляла ще 6 років тому. В них – про людей, якими славилася і славиться Носівщина.

Валерій не любить хизуватися. Та похвалити його варто. Вчитель географії, він став допитливим краєзнавцем. Написав історію не лише Носівської школи №1, де працює, а й історію освітніх закладів району, Носівки, сіл. Скільки там сторінок про вчительські долі, їхню працю, любов до дітей та України!

Валерій – автор і поетичної збірки. Шкода, немає її у мене під рукою. Один лиш вірш у батьковій книжці:

І на порозі вже других світів

На рідний край з любов’ю озирнуся.

Скажу із вдячністю усе, що я хотів,

І спомином синівським повернуся…

Є й носівський сайт, де серед його ведучих знову він, Валерій Фурса.

Будемо живі – щось нове від нього дочекаємося. Як кажуть, ще не вечір.

 

Зоя ШМАТОК, м. Корюківка

Газета «Деснянка»