Неперевершені вершини Олександра Батюка

Неперевершені вершини Олександра Батюка

Дата: 2020-01-15 | Категорiя: Iнтерв'ю

Якщо легка атлетика – королева спорту серед літніх видів, то лижні гонки, безумовно, мають такий титул серед зимових. На жаль, сьогодні серед фаворитів Білих Олімпіад у цьому виді не лунають імена представників Украї­ни, хоча впродовж кількох десятиліть цей вид спорту незмінно був популярним у нашій країні. Мали і видатні досягнення.

 

З радістю згадую 1982 рік, коли, будучи спортивним оглядачем обласного радіо, з неймовірною гордістю, урочистим пафосним голосом розповів слухачам про унікальне досягнення чернігівця Олександра Батюка, який вперше у спортивному літописі України зійшов на золотий світовий п’єдестал пошани. Неповторні хвилини. Це було диво, що у такому виді спорту, як лижні гонки, де традиційно першими були норвежці, росіяни, італійці та шведи, чемпіоном став сіверянин з Чернігова.

За роки виступів на лижних трасах світу, Олімпіад та Універсіад заслужений майстер спорту Олександр Батюк здобув чимало яскравих перемог, досягнув таких результатів, які й досі ніким не перевершені! Та ба, навіть якщо й зазирнути у віддалену перспективу, то на горизонті не побачиш претендентів на рекордні досягнення у лижних перегонах.

 

Надихнули старовинний Вал та Лісковиця

– А де і як розпочинався зірковий шлях? – запитую під час інтерв’ю з легендарним земляком.

– Розпочалося все з дитинства: з Лісковиці, де народився, зі школи №4, де навчався. З тих уроків фізкультури, які викладав Олександр Палєй. Він був педагогом від Бога – в міру вимогливим і достатньо демократичним, з почуттям гумору. Його любили школярі, а для мене фізкультура – найулюбленіший предмет і завжди з відмінними оцінками. Приємно, що на той час наше дозвілля протягом дня наповнювали різноманітні ігри та змагання.

На історичному Валу, де розташовувався спортивний «Спартак», розпочалися мої перші кроки з опановування азів лижної майстерності під керівництвом молодого енергійного й талановитого тренера В’ячеслава Гусєва (на жаль, передчасно відійшов у вічність). Він зумів переконати мене, що з усіх спортивних уподобань лижі – це найкраще.

– І добігалися до перемог? Мабуть, це були найяскравіші моменти?

– У ті роки – все яскравіло. І перші успіхи на лижні, і перші тренувальні збори на сніжному Уралі. Коли, хоч і було важко, але вже відчував себе дорослою людиною. Щоправда, не завж­ди перемагав. Але невдачі дали розуміння того, що поразка – це частка успіху.

 

Згадує В’ячеслав Гусєв:

– Сашко прийшов до мене п’ятиклас­ником, разом із компанією друзів. Був звичайним хлопцем. Трохи пізніше я помітив, що у нього є характер, адже його однолітки тихенько залишили тренування. Умови у нас тоді були дуже скромненькі: невеличка кімната на «Спартаку», дерев’яні лижі. Бігали Валом та вздовж Десни до Кордівки. Влітку – кроси у Ялівщині. Я був тренер молодий і ріс разом з учнями. Згодом Сашко почав виділятися поміж інших. Уперше виграв Україну десь у 1977 році на змаганнях у Ворохті. Біг тоді на двох різних лижах, на одній з яких до того ж була зламана п’ята. А вже згодом привезли пластикові. Справжні можливості Олександра я побачив наступного року, коли він став чемпіоном світу серед юніорів. І при цьому залишився таким же простим і скромним хлопцем.

 

 

– Олександре, після школи, мабуть, вибір був один – інститут фізкультури?

– Ні-ні, (посміхається) нашу Лісковицю частенько весною затоплювала деснянська повінь. Ми на човнах уявляли себе підкорювачами морів та океанів, відкривачами незнаних материків. Тож з дитинства мріяв стати моряком, помандрувати світом і навіть після 8-ми класів намагався поступити до Херсонської мореходки, чим дуже засмутив свого тренера Гусєва.

Я вважав, що медалі юнацьких чемпіонатів України стануть зеленим світлом для вступу. Та ці мрії швидко розтанули, адже з 80 абітурієнтів більшість була круглими відмінниками, а мої медалі та п’ятірки лише з фізкультури і співів нікого з викладачів не зацікавили… Але ця невдача примусила мене зрозуміти, що тільки в спорті, коли перемагаєш, ти отримуєш неповторні відчуття, той адреналін, який примушує витримувати неймовірні навантаження. А тому енергійно розпочав виснажливі тренування до зимового сезону.

 

Спортивна легенда Чернігівщини

– У це важко повірити, але талант є талант. На спартакіаді України у Харкові 17-річний юніор виграв не тільки у своїх однолітків, а і в усіх дорослих. Став наймолодшим майстром спорту з лиж в Україні. А потім фінішував шостим на Спартакіаді народів СРСР у Свердловську. Саме там його помітили та запросили на підготовку до юнацької збірної країни. З України туди до цього ніколи ніхто не потрапляв.

– Але, щоб тебе включили до складу головної збірної країни, – наголошує Олександр, – потрібно було демонструвати не тільки стабільні результати, а на контрольних стартах фінішувати першим чи другим. Конкуренція була надзвичайно гострою. А ще психологія союзних фахівців: якийсь хлопець з Чернігова перемагає російську, уральську лижну еліту. Цього не може бути…

– Може! Довів Олександр Батюк своїм несамовитим бажанням перемогти і бути першим. І я пригадую ті неповторні зимові дні 1982 року, коли наш чемпіон привіз до Чернігова з Осло – лижної Мекки – золоту медаль, яку можна було не на фото чи в журналі подивитися, а потримати в руках. А далі успіх на зимовій Олімпіаді 1984 року в Сараєво та золоті нагороди зі всесвітньої Універсіади. Спортивна колекція гонщика унікальна і єдина в Україні. Але прийшов час прощатися зі світовими трасами…

 

Перший тайм ми вже відіграли…

– Після завершення виступів у великому спорті, після того, як Україна стала незалежною, у 90-х роках мені запропонували посаду головного тренера національної збірної України. Я погодився. Але, на жаль, той період у державі був настільки заполітизований і економічно нестабільний, що на лижний спорт спрямовували копійки. Приміром, у невеличкій Естонії тренувальний бюджет лише одного лижника становив понад сто п’ятдесят тисяч доларів на рік. Це більше, ніж на той час в Україні нараховували на весь лижний спорт. Доводилося за власні кошти і тренуватися, і виїжджати на змагання. З часом набридло робити все на ентузіазмі, а тут друзі запропонували спробувати сили у бізнесі. Вийшло. І я спортивну енергію та допомогу спрямував на сина Сашка, який був включений до складу лижної збірної України, а згодом намагався досягти успіху на біатлонних трасах… Нині він – один з провідних сервісменів національної команди з біатлону. Зростала донька Оксанка, яку також привабив спорт.

 

Ентузіазм тренерів

– А які сьогодні тенденції в розвитку лижних гонок у світі? Які країни, на Вашу думку, є фаворитами?

– Однозначними фаворитами в лижних перегонах сьогодні є Норвегія і Росія. Така ситуація, на мій погляд, збережеться і в перспективі. Ці країни мають колосальні за чисельністю коман­ди, дуже багато сильних спортсменів – є, з кого вибирати.

Наведу як приклад Норвегію, причому навіть не дорослу, а юнацьку команду з лижних гонок: на місця в ній претендують 300 юнаків і 200 дівчат. За великим рахунком, там уся країна з дитинства бігає на лижах і це для них свято. Чи можна дивуватися успіхам норвезьких спортсменів?

Так, сьогодні з ними конкурувати неможливо… А щодо тих країн, які є нашими найближчими суперниками, до яких входять Білорусь, Литва, Латвія, Казахстан, Польща, то нам під силу змагатися з ними.

– Наскільки лижний спорт сьогодні популярний серед дітей і підлітків у нашій країні?

– Якщо зима сніжна – такі, як правило, і бувають – то ви самі можете бачити, скільки хлопчиків і дівчаток катаються на лижах. Тому можу ствердно сказати, що лижний спорт серед дітей і підлітків дуже популярний. Скажу більше: багато дітей бажають займатися цим видом, але коли приходять до спортивної секції, бажання з часом зникає.

Дитина мріє бігати на лижах у хорошій формі, а отримує застарілу екіпіровку, черевики тощо. Все тримається виключно на ентузіазмі тренерів: немає спеціальної техніки – лижню прокладають, якщо можна так сказати, «вручну». Завдяки саме таким фахівцям у нас є і буде лижний спорт. Вони справжні фанати своєї справи.

 Джерело вдячності нехай не вичерпується

– 14 січня Ви відзначили 60-річний ювілей, здобувши чимало перемог і нагород, подолавши визначні життєві горизонти, і як співається: «перший тайм ми вже відіграли»… А про що мріється у майбутньому?

– Спортивне життя настільки бурхливе, адже ти 11 місяців на рік у відрядженні і в сім’ї буваєш дуже мало часу. Дружина моя, Тетяна, також у минулому лижниця, добре мене розуміла, раділа успіхам, а також морально допомагала і підтримувала у випадках невдач. Тож тепер є бажання віддати тепло й увагу, які дещо заборгував, родині, дітям, онукам Вероніці та Кирилу, які активно займаються художньою гімнастикою та дзюдо.

– Що б побажали своїм шанувальникам, читачам «Деснянки»?

– Бажаю, як би це не звучало прозаїчно – міцного здоров’я, без якого ніяких вершин не досягнеш. А ще – нам усім, аби в Чернігові, нарешті, збудували зимовий Палац спорту, а не пропонували покататися на ковзанах за 80 гривень на Красній площі…

– А редакція «Деснянки» зичить Вам, Олександре Михайловичу, безмежного людського щастя, потужної енергії та довголіття! І джерело людської вдячності за Ваші перемоги нехай ніколи не вичерпується.

Штрихи спортивних досягнень:

l заслужений майстер спорту, багаторазовий переможець і призер чемпіонатів України та колишнього Союзу, зимових спартакіад народів СРСР, міжнародних змагань «Дружба»;

l чемпіон світу і бронзовий призер серед юніорів, дворазовий чемпіон (на 10 і 15 км) та срібний призер (на 30 км) Всесвітньої зимової універсіади;

l чемпіон світу, срібний призер 14-х зимових Олімпійських ігор в естафетних гонках 4 х 10 км. Працював старшим тренером збірної команди України з лижних гонок (1991–1996).

Сергій ГАЙДУК, спеціальний кореспондент «Деснянки»


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2020-09-23 03:30:01.339

  • Всього випадків: 181,237
  • Активні: 97,694
  • Всього смертей: 3,642
  • Нових смертей:
  • Всього одужали: 79,901

Замовити зворотний дзвінок