На війну проводжали двох братів. Зустріли – одного

На війну проводжали двох братів. Зустріли – одного

Дата: 2020-02-28 | Категорiя: Соціум

У Білошицькій Слободі на Корюківщині братів Івана та Андрія Софієнків пам’ятають лише дуже старі люди. Не забула й рідня, яку розкидало по світу. Правнук Ігор Іваненко з Чернігова, котрий ніколи не бачив ні Андрія Онисимовича, ні Івана Онисимовича, розпитував про них у матері, шукав записи в архівах. Хоч нічого героїчного, на перший погляд, рядові бійці Софієнки не зробили, та все ж пройшли чимало воєнних доріг. Та й душі хочеться знати більше про свій рід.

 

Меншого сина, Андрія, на війну в 1941-му проводжали лише батьки – Горпина та Онисим. Хоч мав три десятки літ, але ще був нежонатий.

Райвійськкомат був у Холмах – туди й підводами поїхали чоловіки зі Слободи. Позаду залишився плач і помахи рук.

– Не сумуйте, мамо! Я повернуся… Ще потанцюємо на моєму весіллі!..

Його голос снився матері Горпині не однієї ночі. Півтора року її Андрійко був у запеклих боях. Виснаженого, зовсім хворого рядового Софієнка 1 грудня 1942 року привезли з іншими бійцями до госпіталю в Ярославль. Він витримав нелегку дорогу, щоб дістатися на лікування в тил. Для більшого сил не вистачило. Помер від виснаження наступного дня – 2 грудня. Поховали Андрія Софієнка на Леонтіївському кладовищі, дуже далеко від рідного дому. «Похоронку», звісно, сім’я тоді, на окупованій території не отримала – рідну землю топтав нацистський чобіт. Лише після звільнення дізналися слобожани про Андрієву долю. Батько теж пішов із життя в лиху воєнну годину. На фронт його ніхто не брав – роки вийшли.

Не взяли в 41-му й Івана. Казала Горпина, що він, колгоспник-ударник, бронь мав. Івана залишили для підпільної роботи. Він допомагав лісовим солдатам із Перелюбського партизанського загону, який очолював директор школи Балабай. В основному його зусилля були спрямовані на постачання в ліс продуктів харчування. Іван Софієнко домовлявся з односельцями, які віддавали в ліс навіть худобу. Писав розписки й обіцяв, що влада після звільнення поверне господарям усе, що вони віддали. Це стосувалося в основному корів й іншої живності. Та після війни, звісно, ніхто нічого не повернув. Звідки було взяти? І люди Івана Онисимовича за горло не брали. Своїм же віддали, не чужинцям.

Якось Івана викликали в Перелюб, до старостату. Ті, хто туди заходив, назад не поверталися. Вдягнув Іван новішу сорочку та й подався сумним у сусіднє село. Ні старости, ні поліцаїв якраз у їхній конторі не було. Один писар, який добре знав Івана й поважав його.

– Чому прийшов, Іване Онисимовичу? – спитав.

– Викликали! – почув у відповідь.

– Так-так, – протянув писар і почав перебирати папери. Один папірець сховав до кишені.

– Давай вийдемо, Іване, а то ще хто зайде.

Відійшли. Витягнув писар папірець:

– Читай!

А там було написано, що Іван Онисимович Софієнко допомагає партизанам. Треба розстріляти!..

Писар на те: «З’їж цю депешу! Я її не бачив!»

Обійшлося. Більше Івана не викликали до старостату, та й він став обережнішим…

Рідня ще довго зберігала після війни довідку, що Іван Софієнко з дружиною допомагали партизанам.

Іван Софієнко з родиною. Довоєнне фото

У вересні 1943-го, як зайшли в село червоноармійці, всіх мобілізовували. Івана – теж. Молилися за нього кохана дружина Орина Минівна з меншою донькою Танею. Старшеньку Ольгу, як і багато молодих дівчат та хлопців, силоміць вивезли до Німеччини.

Іван з війни повернувся живим, з бойовими нагородами. Розпитувала Орина його про пекло, в якому побував. Дещо скупо розповідав, та здебільшого казав: «Я ж – як усі!».

Діждав Іван Онисимович доньку Ольгу з Німеччини, радів сестрам Федосі та Мані. Меншу доньку Таню заміж за Гришу Шматка віддав. Ще встиг й онука побачити. Здавалося, лихо позаду. Тільки б жити й жити! Але неждано померла Орина, без якої Івану було невимовно тяжко. Він її дуже кохав, навіть ніколи «брешеш» не сказав. Життя втрачало суть. Іван зажурився.

У війну, коли дошкуляли холоди чи спека, дощ або сніг, валила втома з ніг, Івана, здається, нічого не могло зламати. Та у мирному 1948-му звалила ангіна. Організм ослаб від душевного болю. Працював у колгоспі теслею до останнього. Не встигли його довезти до Семенівки в лікарню. Помер у дорозі. Було йому тоді 47 років.

Давно немає на світі Івана Онисимовича, та з вуст в уста буде передаватися, як дорожив він медалями «За бойові заслуги» і «За відвагу».

Де ж відзначився звичайний рядовий – їздовий Іван Софієнко? Було це 28–31 січня 1945-го року, коли потрібно було під постійним обстрілом противника швидко спорудити міст через Віслу для проходження радянських військ. Його мали збудувати за будь-яку ціну.

Іван возив кіньми всі матеріали: палі, дошки, настили, прогони. Там, де не могли проїхати машинами – їхав Іван, селянський син. Коні, хоч і звикли до обстрілів, могли рознести все вщент, та вмілий їздовий, весь у напрузі, знав, куди спрямувати, де стримати. Жодного разу Іван не запізнився до будівельників-мостовиків. Його ніби янгол з небес накривав крильми. Дзижчали кулі, розривалися ворожі снаряди – коні живі, їздовий теж.

– Без тебе, Іване, мосту б не було! – сказав тоді командир батальйону і потис його втомлену руку. Він відразу заповнив листок нагород­ження, де зазначалося, що їздовий Іван Онисимович Софієнко заслуговує урядової нагороди ордена «Червоної зірки».

Поки папери «гуляли» по штабах, армія йшла вперед. Іван з кониками – теж.

Вище командування мужність їздового під ворожими обстрілами оцінило не орденом, а лише медаллю «За відвагу». Рядових бійців у вій­ну прийнято було нагороджувати насамперед саме цією медаллю.

Івана знову представили до нагороди – другого ордена «Червоної зірки» вже весною, коли будували мости через ріки Ост Одер та Вест Одер. Їздовий Софієнко теж відзначився завдяки чіткому виконанню завдань з 18 по 23 квітня 1945 року. Командир їхнього інженерно-саперного батальйону зазначав, що в умовах обстрілу противника і великого скупчення автотранспорту від їздового, крім мужності, вимагалося і великого вміння керувати кіньми і важким вантажем. З цим Софієнко справився, не допустивши серйозних пошкоджень свого кінного транспорту.

Командир батальйону підписав подання про орден «Червоної зірки» рядовому І. О. Софієнку 23 квітня. Командир бригади 4 травня написав «І. О. Софієнко вартий урядової нагороди «За бойові заслуги». Наказ про нагородження медаллю підписано 18 травня 1945 року. І першу медаль, і другу Іван отримав після Перемоги. Вони гріли його груди більше, ніж золоті зірки Героя.

 

Зоя ШМАТОК, газета «Деснянка»


Статистика захворювань на COVID-19 по Україні

Останнє оновлення даних:
2021-05-08 07:02:02.117

  • Всього випадків: 2,114,138
  • Активні: 317,368
  • Всього смертей: 46,200
  • Нових смертей: 370
  • Всього одужали: 1,750,570

Замовити зворотний дзвінок